Далина

Сторінка 3 з 20

Голота Петро

Великдень! Ось коли до одвзлу будемо їсти! Ми ще з вечора з матір'ю наготували мішки. Завтра проводи. Ідемо на міський цвинтар. Наказала мені мати як себе тримати, що казати (як просити), і на ранок у путь.

Місто лежало в долині, вкутане сизим туманом. А ми йшли дорогою, що обходила місто, йшла колесом аж до цвинтаря. Ми йшли холодними од ранку пісками, і коли сонце висушило роси, пригріло землю — ми забачили цвинтар. Здаля його огорожа скидалася на вазон, а зелень дерев на розкішний букет, з якого виринав білий бутон — церква. Як ми підходил,и ближче до цвинтаря, церква виразно більшала й наче вилазила за межі своєї огорожі. Вазон міняє свою форму. Вазон розчиняє свою казкову пащу, і в ній без кінця тонуть люди. Я з матір'ю входжу в вазон. Перед нами гордо, непохитно виросли блискучі мармурові пам'ятники, хрести, залізні огради. У всі кінці вазону стежки посилано жовтим піском. І тонуть, зникають люди в кінці стежок, а в пащу вазона прибувають нові.

Мати стала біля пащі вазона, куди ринули і пани, і жебраки. А я зник у сгежці й несміливо підходив

До червоних товстих лиць, до чорних шовкових ёлю-зок, до блискучих пенсне і простягав руку. Шлунок вазону повний товстого, жирного люду й жебрацтва. Товстий люд ходить з мисочками в руках, з корзинками, а жебраки простягають руки. З усіх кінців цвинтаря чувся спів "богослужителів" і плач прихожан. Пахло ладаном, нафталіном і пахощами од жирного люду.

На могилі зібралося коло людей. У цьому колі виросла постать з шапкою, як відро догори дном. Постать жалібно й молитовно співала, а жовтий, широкий рукав уперто хилитався, теліпав, наче срібну опуку, кадильницю, і з неї диміло й пахло ладаном Постать кінчає співати, коло розходиться й лишається дама в чорному з дівчинкою років одинадцяти.

В дами лице накрите чорним серпанком. Видно тільки кінчик бороди білої, мов сніг.

До неї підбігали жебраки, вона роздавала їм шматки пасок, крашанки, нарешті все пороздавала. Я чомусь не наважився підійти. Дама нагнулась до дівчини, щось їй наказувала, легенько сварилась їй пальцем, а вона стояла спокійно, уважно, в білій шовковій блюзці, підперезана голубою лентою з великим бантом. Щоки її, ніби двоє спілих яблучок, світилися, дівчині ця блюзка з бантом була до лиця. Дівчина повернулася, глянула на мене, і в неї на спині ворухнулась довга, гладенька коса. Вона закотила очі на даму в чорному, тоді ще раз глянула на мене, потім підійшла, чемно простягнула руку й дала мені дві копійки. Я навіт забув подякувати. Увесь час дивився дівчині вслід. Яка вона цікава. Дама нагнулась до могили, поцілувала її, звеліла це зробити дівчині — пішли.

Мені ще раз схотілося побачити дівчину. її звати Льоля. Я чув, як дама звернулась до неї, важко зідхнувши: "ну, Льолєнька, пойдьом". Я побіг другою стежкою, заховався за хрестом, і збоку дивився на Льолю. Вона легенько рухалась, легенько ступала ногами, наче не доторкалася до землі. Говорила ніжно. З її маленького ротика вилітали слова, ніби з рожевої троянди тоненькі дзвоники. Вона була немов зліплена зі снігу, а лице розмальоване коштовними фарбами. Дама в чорному звернула на другу стежку. Я пересікаю її. Ховаюсь за зеленим кучерявим кущем і легенько гукаю:

— Льолю!..

Вона озирнулась. Ловила очима поклик. Піднесла руку врівень з головою й витягнула пальчик, наче на когось сварилася. Я ще раз гукнув і виглянув з-за куща. Мене забачила дама й визвірилась:

— Што тєбє нужно, мальчишка паршивий? — Льоля теж образилась. Вона насунула рівненькі брови на очі, відкопилила трубочкою губи й ревниво притулилася до матері, наче я хотів її в неї вкрасти.

Я втік. Але згодом чомусь з'явилось чудне бажання знову побачити Льолю. Я почав шукати її, вибігав усі ті місця, де вона була, тричі прибігав до могили, до того кущика, що з нього я її гукав. Та Льолі ніде не бачив. Я побіг до своєї матері. Вона, бідна, сидить біля брами й до кожного простягає руку.

Лантух її вже товсто оддувався, а вона ховала його за себе, щоб дуічали, —що в неї нічого нема. Після кожного "подаянія" мати швидко христиться, ніби одганяє від себе уїдливих мух. Я дав матері кілька крашанок, половину паски й дев'ять копійок грошей. Вона обурилась:

— Чорт!.. У такі літа я оббігала б увесь цвинтар, я, чорт його зна, чого назбирала б, а він... Мабуть сидів десь на одному місці!.. Тільки жерти!.. Коли я вас іздихаюсь... Біжи ще!..— Матері хтось у руку поклав крашанку, вона механічно перехристилася, бликнула на мене, і я пішов.

Я набрався сміливости. Бігав, просив, навіть сам хватав за миски, коли жебраки обступали якусь жінку, що "поминала".

— Що ви робите? бійтесь бога!..—кричала жінка на жебраків. А я лечу далі. Моя торбинка була повна. Як би ще раз побачити Льолю, можна б і додому йти..

Я пішов на те місце, де Льоля дала мені дві копійки, там не було й душі; пусто, тихо і навіть сумно: и! чого вона на мене так злісно дивилась,

* коли я їй поганого нічого не зробив?

Льоля. Я бігаю, прошу, обірванець, бідний... Моя мати обтріпана,жовта, сидить біля брами з простягнутою рукою. гА Льоля ходить з багатою дамою і роздає жебракам великодні подарунки. На мене мати ■ завжди кричить, лютує, а до Льолі звертається-он тепло, лагідно. Льолінька... Ніколи в світі до мене

• мати не зверталася ласкаво й ніколи не казала: Петруню, Петрусю.

І не знайшов я Льолі. Мені сотий раз згадалася її остання поза: насупила рівненькі брівки на очі, одкопилила трубочкою губи й ревниво притулилася до матері, наче я хотів її в неї вкрасти. А коли я її гукав: крутить голівкою на всі боки, ловить мій поклик, а тоді піднесла руку врівень з головою й витягнула пальчик, наче на когось сварилася. Оце мабуть бачив я її востаннє. Вже ніколи не бачити мені Льолі...

А нащо мені її бачити? Що вона мені? Не знаю. Д тільки дуже, хочеться бачити. Я навіть віддав би їй дві копійки назад. Навіть своїх ще дав би три кочійки. Щоб тільки побачити... Та нема Льолі.

Я прийшов до матері. Вона стояла на ногах Люди вже розходились.

— Така маленька торбинка й лазив так довго... Ходім!—Ми з матір'ю пішли. Я не так ступав ногами, не так ішов,— мати шарпала мене.за рукав:— ось сюди, там он камінюка, он там калюжа. — Я розізлився, мені хотілось вилаятись, але це ж" мати— і я тільки сказав: — чого ви? — Ми йшли. Попереду і позад нас ішло багато люду, багато розмовляли, лунав шум, гув церковний дзвін.