Я полюбив революцію. Яке чудове ім'я—революція. Яке могутнє ім'я. Звалити царат, розігнати кривавих володарів— це не жврт. Слово: революція— жіночого роду. Це одно з оригінальних жіночих імен. Я малюю революцію в особі жінки. Стоїть велична, струнка, неодмінно струнка велична жінка з прапором у руці, дивиться в далину, як сходить соние. Біля неї ковадло, біля ковадла молот, плуг і рушниця.
Я пізно лягаю спати й довго не сплю. Я люблю думати. Я люблю коли "невідома" так яскраво, виразно з'являється до мене, простягає мені обидві руки, потім тихо, поволі відходить од мене, і я-йду за нею. Іду. Обходжу чудові міста, села, яких нема в житті. Я люблю йти за нею і вдивлятися в новини, що пливуть переді мною. Мені подобаються її рухи й постать, її величність, але я не знаю ї ї.
Я не знаю її імени. Я ніколи не чув її мови. Я знаю тільки те, що вона тріюмфальна, як настрій у соняшну погоду, як найкращий тон музики, вона невловима, як воля, і міцна як революція. Як революція? Яга. Революція. Це вона. Це революція. Це вона менеманила в далину, в соняшне. Вона! Вона це—нечисленна сила трудящих, вона мвгніт, що притягує до себе, скупчує, як залізні частини— люд праці.
Це вона. Вона стала на ввесьзріст, простягнула мені руки, пішла. Я хочу впізнати її, я гукаю їй: скажи, скажи, як зрозуміти тебе, як піймати, де ти зупинилася, де...
Я розплющив очі: день. Заклопотаний білий день.
Стаю членом комуністичної організації, і мені стає ясно. Революція більше, все більше дає мені про себе знати. Я бачу її в кожній рішучій постаті, в праці, у всьому прекрасному, в палкому слові, в любові до життя, до мистецтва, бо вона... Скрізь революція...
Живу я з н е ю нерозлучно. Де не ходжу, що не роблю, скрізь її бачу в молодості. І як приходить ніч, мене опановують думи. Вона приходить юна й пругка, мені стає радісно.
Льоля? Я давно забув за неї. 1 який я був перед нею чудний. Ні гордости в мене не було, ні муж-ности. Вона мною нехтувала, як хотіла, а я корився й терпів. І як я міг так низько падати? Мені соромно за себе. О, як хотілося б мені зробити їй зле... Реванш! Яж ось коли ми заграємо партію.
Я йду з комсомольської роботи додому. В мене багато обов'язків, завдань, і я поспішаю. Я поспішаю додому: відпочити, побачити її. Я скучаю за нею. Я її так люблю. В неї голубі очі. Так, голубі. Чому ж голубі? Яга! Це тому, що голуба далина.
Приходжу, лягаю в ліжко й зажмурюю очі. В_о н а ,сідає поруч зі мною. Пестить мені чуба й каже:
— Бідний, як ти стомився.
Яле дарма. Я кладу біля себе чистого паперу, олівця й думаю. Надумав і пишу.
Я вранці біжу до редакції газети "Боротьба".
Редактор підніс на мене голову й блиснув своїми окулярами з золотим ободочком. Це був лагідний погляд.
Я подав йому вірша, і його губи під кругленьким пухким носом усміхнулися.
— Це ви?
— Що?
— Це ви написали?
— Я.
— Я, знаєте, поганенький вірш.
[ — Тю, думаю, на тебе. І мовчу. Я він далі: — ; Яле...— він трохи подумав,— але ми його видру-. куємо. Ви, на мою думку, писатимете не погано, і Колись вам за цього вірша доведеться червоніти. Я тому...— він знову подумав. Ще роздумає, думаю, собі.— Я б вам радив не підписуватись під віршем власним прізвищем. Так, знаєте, як небудь Шпичка, або Колючка. Ну, вроді цього. Я?
— Та добре, тільки Шпичка й Колючка мені не подобається.
— Ну, Малий, Новий, Чалий... Я?
— Та... хто зна...
— Стійте.ЛЗт що: ви сам якого походження?
— Я? Дуже бідного,— кажу, наймит.
— Значить, ні землі, ні хати, нічого такого нема?
— Нема.
— Чудово. Голодранець? Голий, Голайда. Га? Бідний? Голота?
— Ну, нехай буде Голота.
— Гаразд,— редактор закреслює Мельник і пише Петро Голота.
Другого дня сонце ще тільки думає сходити, а я вже стою біля дверей редакції "Боротьба" й чекаю, поки наклеють на стіну на товстому синьому папері газету. На такому товстому, що ви візьметесь за один краєчок газети й перед вами буде триматись уся газета, як бляшана, як шмат шкури для підметок.
Чекаю. Довго чекаю. Нарешті вивісили. Дивлюсь— мого вірша нема. Іду додому. Другого дня теж нема. Нема і третього. Біжу до редактора.
Кругле лице з круглим носом підводиться з-за столу, блиснувши своїми окулярами:
— Ну, що?
— Товаришу, Бондар...— я задихаюся.
— Слухаю.
— Нема вірша... мого, й досі нема, чого?
— Нема, кажете, вірша,— промимрив він, байдуже нагнувся і щось пише.
-— Чого досі нема? — питаю. Він тяжко зідхнув.
— Вашого вірша... ех, товаришу Голото. Вашого вірша ми передали до журналу "Єлисаветський Боротьбист". Він сьогодні вийшов і ваш вірш є. Ідіть і журнал одержите.
Ох, і чудний же оцей редактор. Завше вимотає своєю інтригою всі жили, а тоді зразу порадує. Біжу до редакції. Одержую журнал. Читаю:
Вперед
Геть, ворог наш, тікай з дороги, Творить шлях правди не мішай, Вперед, убогий та голодний, —З червоним прапором ступай! Вперед, вперед, не бійся бурі. Не бійся смерти, ні біди. Нас безліч, нас безмежне море. Товариші. Ідіть сюди!
Я навіть зразу не помітив, що вірша вдесятеро скорочено.
Який чудовий вірш! Він зараз наче кращий. Це ж його читатимуть сотні, тисячі... У мене один примірник журналу. Що мені один? І я накупив собі шістдесят сім примірників і роздаю їх усім знайомим і родичам.
Якби мені передати цього журнала Льолі? Нехай побачить, хто я такий. Передати ніяк. У мене вже гордість є. Ну, нехай вона сама взнає.
І незабаром через комсомольські концерти, через літвечірки я стаю відомий на ввесь Єлисавет. Мої вірші починають друкувати в місцевих газетах. Коли яка редакція одмовляється друкувати, повітком комсомолу пише на віршові резолюцію: "Немедленно напечатать. Стіхотворєніє насквозь пропітано революціонним духом. Нєнапєчатаніє свідєтєльствуєт о вашем уклоне от своїх обязанностей". Резолюцію завірено підписом і печаткою. Я буває літвечірка, з'їзд, конференція — тягнуть мене: читай. Одного разу був особливо цікавий вечір "Комсомольское творчество". Було дуже багато молоди. Мене зустріли оплесками. Секретар комсомолу сказав про мене похвальну промову. Я коли вечірка скінчилася, я одержав записочку: "Ваші стіхі прєлєстни. Хотя мне українскій язик мало знаком. Прівєтствую ваше виступлєніє. Где я вас відела? Льоля".