— Ну, как рісованіє?
— Та... Так, рисую,— мну картуза в руці.
— Это твой рісунок?—Дивлюсь — малюнок мій:— пасуться вівці, а їх береже мій приятель.
— Це я малював,— кажу.
— Молодец,— сказав бас. — Я ти відєл, как ху-дожнікі рісуют?
— Ні.
— Я хочешь відєть?
— Зви... чайно, хочу...— Тоді один пошепки мені сказав:
— Сегодня ночью жді нас у себя на завалєнкє. Слишиш?
— Чую.
— І нікому ні слова. Вийді і сіді. Понімаєш?
— Я якже.
— Ну, вот, жді.— Поїхали.
Вночі сиджу, чекаю. Що ж воно буде? Цікаво. Боюся. Дивлюсь — їдуть дві тіні. Придивляюся — паничі. Підходжу, до них.
— Пойдьом.— Пішли. Я темно, хоч око виколи. Тихо. Я цю нічну тишу розрізують згуки дерев'яної калатушки. Це батько дає знати, що він є: бережіться його, бійтеся, він тут. Кар кар! Кар-кар! Підходимо то кашари, і батько сюди йде. В нього, крім палиці, нічого нема. Боїться, певне. Він нас не бачить.
— Слишиш, беги к отцу і скажі, что вори на конюшню пошлі. (Конюшня далеко на протилеж* ному боці якономії).— Да смотрі, нє заікнісь, что ми здесь. Ти, мол, ідьош із казарми і відєл, как оні дверь ломают.
Іду до батька. Калатушка постукує. Моторошно.
— Хто там?— Ще кийком потягне, не пізнає, думаю.
— Це... я, та... тату. Це я,— шепочу.
— /А що, синок? Чого це ти?
— Вори. Ідіть на конюшню. Я йду з казарми і бачу — двері ламають.— Побіг, бідний, шкода мені його стало. Дивлюсь паничі комору одчиняють. Підвода під'їжджає. Беруть борошно й їдуть. Комору зачиняють.
— Ну, іді домой. Да нікому ні звука. Слишиш?
— Чую. Я нікому.
— Ну, вот. Завтра повєзьом тєбя картіни смотреть. Увідіш, как художнікі рісуют.
/А вранці батько питає:
— Так ти мене, синку, підманив?
— Я? Ні.
— Обманюєш. Там усе гаразд...
— Та щось ходило. І наче стукало.
— Та то тобі, синку, певно, здалося.
— Може.— Батько на полику вкладається спати, а я жену пасти вівці. Увечорі жену назад, дивлюсь— біля нашої хати стоїть фаетон: паничі.
— Ну, собірайся поєдім картінкі смотреть.. На вот — оденься.— Кинули мені зношені штани й піджачину з меншого панича. Вийшов батько. Радий. Очі блищать. Паничі такі добрі. Мати місця собі не знайде: паничі аж у двір приїхали.
— їдь, синку, та й нам розкажеш, — каже батько.
— Хорошо рісуєт. Нужно его втягівать в ето дело,— сказав бас до батька.
— Да-а. Отож я вам показував.
Я вліз у фаетона, і коні рушили. Робочі пови* ходили з хат. Дивуються. Чабан і чабаниха із заздрощів навіть не вийшли, тільки, в вікно дивляться.
їхали швидко, легко. І я подумав: так можна далеко, поїхати. І хотілось їхати далеко та тільки приїхали в місто, біля будинку з червоним ліхтарцем коні стали.
Конюх ляснув батогом у повітрі й повернув фаетона назад, а я з паничами увійшов у двері, над якими маячив червоний ліхтар.
Ми йшаи довгим, ледве освітленим коридором. Цей коридор нагадував мені казарму, тільки був вузький і вищий за казарму, без ліжок і замість каганця— на стелі наче маленька цитрина висіла. Од неї ставало видніше. Ми повернули в другий бік. Знову довгий коридор, і знову цитрина на стелі. Мені вчувалася музика. Наче за стіною. Наче на тім світі. Ми по східцях пішли вниз. Я рахував східці. Мені цікаво. Я ще ніколи не йшов східцями. В лікарні, там їх тільки четверо. /А тут ідемо, йдемо: дванадцять, тринадцять, чотирнадцять. Кінець. Знов коридор. Музику чути дужче. Повернули трохи в бік. Ну, так же чудово виграє. Яка чудова музика! От коли б побачити. Нарешті, паничі відчинили двері й мене вдарив грім музики та облило морем світла. Велика кімната,— повна кругленьких столиків, а за ними сидять чоловіки й жінки. П'ють, піднімають чарки вгору. Цокаються, .цілуються, обнімаються. Жінки напівголі, з цигарками в зубах, у спідничках вище колін. Шумний регіт. У кожного і в кожної повний рот зубів, то білих як сніг, то золотих. /А світла якого! Повна стеля великих ци-тринок, наче шматочки сонця, аж дивитись на них не можна. /А музика грає. Біля чорної коробки сидить жінка з широкими голими плечима, б'є по
коробці тоненькими пальчиками й невідомо з відки виливаються звуки, то громові, то надто тонесенькі. Швидко бігають пальчики в золотих перснях, викликають звуки, а вони, то шумно ревнуть, наче прокотилася буря, вириваючи з коренем дерева, потім стихне, а після того звуки по одному, нарізно одбиваються, ніби легенько капає вода, або кров з пораненого серця... /А тоді знову буря. Хочеться плакати.
Я почуваю, що мені дуже приємно. Я притулився біля дверей і не знаю, чи від сорому, чи від музики в мене виступили сльози. /А потім я став себе не розуміти од ніяковости. Наче мене нема. Наче я одірвався од землі й тихо так, легко підіймаюся вище. Мені було приємно й ніяково. Згодом оволодів собою. Кручу в руці картуза й пильно розглядаю, придивляюся до кожної дрібниці.
Паничі з жінками сиділи за столиком. Один дав жінці припалити цигарку. Цокались тонкими, високими чарками, налитими до половини чимсь червоним. Потім цілували їм руки й пішли до других дверей, що були поруч із музикою. Паничі кивнули мені. Це щоб і я йшов з ними. /А я вже гадав, що вони мене забули.
Мені ставало навіть боязко.
Двері за нами зачинились і музика заплакала, як на тім світі дитина. Ми вийшли по східцях трохи на гору й опинилися в величезній залі з білими колонами по боках. Тут танцюють жінки з мужчинами. Жінки майч*е голі, в коротеньких сарпанкових спідничках, усе видно. Як їм не соромно! Вони, як в'юни, викручуються, ^падають мужчинам сгшною на руки, згинаються в колесо, потім високо/підні-мають ноги й легко плигають мужчинам нА^цфгц висять, а ті крутяться з ними, не торкакЛр Руками, /
Я музика! Така сама коробка, тільки тут ще й скрипач. Яка чудова музика! А скільки тут світла. Мені ще ніколи не було так видно. Тут видніше, ніж удень. Посередині стелі висить штук десять білих пухирків, а по кутках, наче дині уквітчані бляшаним зеленим листом — не коптить, не мигтить — і видно.
Паничі вже давно за мене забули. Танцюють собі з жінками. Потім я повернувся до стіни й оторопів. Переді мною... стояв — я і всі ті, що танцюють. Я чудний такий. Лице маленьке, щоки " трохи запалі. Піджачина на мені з блискучими ґудзиками в два ряди. Трохи заляканий. Я озирнувся — чи на мене ніхто не дивиться й ткнув у другого себе пагьцем. Гладенька стіна, як шкло. Підійшов до другої., стіни — знову я. Дивно. Біля колони так само. Та ще на ввесь зріст. Навіть видно, як палець з черевика трохи виліз. Моторошно. Я задивився на себе в блискучу стіну, а в мене з голови, з чуба білі роги ростуть. Я лапнув за голову, а мені на плечі впало дві важкі руки. Оглянувся. Стьопка Литвин — парубчак з нашого села. Веселий такий, очі блищать: