— А що, земляче, — обзивається баском хрипко так, — ночувать забрели?
— Та... так... — буркнув Петро та й очі в землю.
Отсе так! Кажуть, що по городах босявки є, страшні, пообдирані. Оце, мабуть, і він. Настояще босовило се, мабуть. Позирнув Петро на вузлик собі. Штани, сорочка в йому... коли б хоч не відняв та отут лупки не дав або й не зарізав прямо. Вони, кажуть, такі.
— Сідайте, земляче, чого стоїте?
Робить нічого. "А що б твого чорт батька! — Стиснув під плечем вузлик Петро, у жмені картуз, сів на полу скраєчку, сидить. — І піти б звідціля, куди ж ти й підеш, де дінещся? А-а?" — Зітхнув важко-важко.
— Чого, земляче, зітхаєте так? — знов той до Петра.
— Та... так!
Вибравсь з дому — начхать мені на волость, казав. І от... Та якби се там знали!
V
В хатині все поночіше робилось. Засвітив той лампочку, на комині стояла, постояв, почухавсь у кучмі, знов сів. Тихо. Чуть тільки, як торохтить десь на улиці та за стіною, де піч, гомонить хтось.
— Гей, гей! — за дверима почулось.
Одчиняються, убігає... Картуз рудий з кантами синіми; піджачок коротенький з дірками; штани... коліно лисіє; опорки.
"Оце якраз!" — Стиснув вузлик ще дужче Петро, поглядів ще й гаманець у кишені, присунувсь до лутки, нічого. Дивиться далі на гостя.
— Ху-ху! — обдувається той. Худий сам, худий, блідий. Вусики руденькі, борідка русява. Булка, оселедці в руках.
— Вигружали залізо сьогодні, — почав до того, без сорочки. — Ще й тобі буде назавтра. Здорове пруття... Ху! Як навалю на плече, що болить: коль-коль у боці. — Кладе оселедці, булку на піл. — А понімаєш, як шльопне з кладки один... мокрий-мокрий вилазить... Ха-ха! ех! — Виймає горілки чвертку з кишені. — Гоп! — Ударив пляшку об долоню, вилетіла затичка. — Давай чашку!
Дістав той на печі, без вушка:
— На! — Дістав потім якийсь лапсердак, так канцур'я і висить, накидає на голе тіло, зіскакує додолу. — Ану... возліяніє сотворім.
Випивають. Ламають булку, шматують оселедці руками, їдять.
У Петра так у носі лоскоче, слина котиться, плямкає так.
Знов одчиняються двері. Увіходе чоловік, що питав у Петра пашпорта.
— Ану, — починає, — много вас тутича? За ночлег пожалуйте.
Довбуться ті два по кишенях, дають йому щось.
— А ви? — до Петра. — Грівенік. Ну?
Аж з полу зсунувсь Петро.
— Як гривеник! — Помовчав. — Дядечку! Зділайте милость... я чоловік бідний...
— Ну, то что?
— Дядечку!.. Їй-богу... буде п'яти з вас... бідний... — Голову набік і дивиться так страдно.
— Марш за п'ять туди он, — за коминок показує. — У другі двері туди.
Надіва картузик Петро.
— Та тольки... штоб... смотри... посля не каявся мнє.
— Там, земляче, злодюжки самі, — обізвався той, без сорочки. І вломив булки. — І піджак з вас знімуть, — додав.
Дивиться Петро.
— Ну, чіво ж?
Виймає гривеничок, дає. Зітхнув так. Сів — сидить, скрививсь.
Пішов чоловік.
— Аж мені соромно, — знов до Петра той, без сорочки. — Чого ви так знижуєтесь? "Чбловік бідний"... "Здєлайте милость..."
— Чого, як... — тільки що не плаче Петро, — як без місця, а грошей... Ходив місця, ходив.
— Дурниця. Якого вам місця? Ходімте завтра залізо носить, от і місце, і гроші. Товариш ось одпочивать буде, я йду. От і той... як охоту маєте.
Нічого Петро, дивиться в землю. Гм! Гарне місце! Залізо носить!
— Не журіться, земляче! Що нам таке! Аби сяк-так день та ніч. Не пецитеся о мнозєм.
— Стій, ось я йому... повеселішає хай, — обізвався худий той. Обітер об штани в оселедці руки, наливає у чашку. — Пий!
Всміхнувся Петро. Зовсім не такі й страшні, як думав. А все-таки.
— Не той... спасибі! — мотнув головою.
— От ще! Ще й чваниться буде. У нас, брат, без цього. Ну, гоп! Вип'єш, закусиш.
VI
Вихилив з півчашки Петро. Так гарно пішла на голодний живіт: холодить, холодить скрізь. Облизався, дивиться на оселедці, на булку.
— Ну, чого ж? — той, з борідкою. — Хочеш їсти, не здавайся на просьбу.
Вступає щось, вступає Петрові у голову, таке легеньке, м'ягеньке. Положив картуз, вузлик під стінку. Бере їсти.
— Хе-хе! — Так смачно їсть. Тільки піднебіння чогось мов аж облазить йому та горло стало таке мов туге. — От виголодавсь! Хе-хе! А той... Якби мені, щоб писать що, — до того, без сорочки, почав. — Писарем у волості недавно я був.
— Дурниця! — той йому. — Семінаристом я був у духовній недавно.
Дивиться Петро. Така мацапура, семінаристом він був! Хм! Велике діло семінарист! Ґудзики, кокарда. У Вовковій Долині у батюшки семінарист є.
— Як семінаристом? — далі питає.
— Та так. А сей ось учителем у селі, — показує на того, в борідці.
— Шуткуєте!
— От ще, стану брехать!
Стиснув плечима Петро. Може, й так. Кажуть же, що по городах є босявки й з учених; панські сини є прямо, кажуть. І то ж, кажи ти, й найде отакий дур у голову.
— А чого ж ви... Хе-хе!.. той... оце так? — далі питає Петро.
— Як?
— А той... семінарист... місце б можна вам гарне де мать.
Дивиться той, почервонів-почервонів.
— Що-о? — почав. — Місце? Що значить місце? Нащо? — так суворо.
Усміхнувся Петро ніяково якось.
— А той... щоб жить. І благородніша б робота була.
— Що? Щоб жи-ить? Благородніша? — витріщивсь той.
— Тим ви й знижуєтесь так! — Схитнув далі колишній семінарист головою й нічого. Доїв оселедця, потер об штани руки, потім: — Перш ніж жить, голубе сивий, — прихиливсь до Петра, — знать треба, для чого. І перш ніж нітиться так, зітхать, турбуваться, щоб жить, спитать треба себе: що таке життя?
Вломив другий шматок хліба Петро.
— А той... А люди ж живуть.
— Е! — махнув семінарист рукою. Пройшовсь по хаті, далі: — Так і скот же живе, свині. — Сів на лежанці: — Місце!.. — всміхається. — Що таке місце? Безглузде запобігання ласки у такого ж нікчемного м'яса, як і сам. Безглузді, нікчемні турботи. А "благородніша робота"! От ще! Корчиться людина, маніжиться. — Похитав головою, плюнув, зліг на комин, сидить.
Той, бувший учитель, кинув з-під оселедця бомажку під піл, закурив до лампи цигарку, вийняв з кишені, пихкає. Курить і тільки: "кахи, кахи!" раз у раз. Зліг з ногами на піл, зліг на стіну: "Е, чорт! — почав. — Ще й боліть буде мені! — Зігнув кулак та геп, геп себе в бік. Помовчав. — І то ж... коли сидів у тюрмі і досі..."