— Що ж у вас? — Петро до його. — У лікарню підіть. Сухі такі.
— Що-о? — насупивсь учитель. — Чого у лікарню?
— А щоб... порошків хай дадуть. Можна вмерти ж так.
Схитнув головою учитель, всміхнувсь.
— А не вмерти можна? Хіба ті, що по лікарнях тиняються, й не вмирають? — Кахикнув. — Н-неминуче, брат.
Утерся після оселедця Петро, гуцнувся на піл поз лутку.
— Хм-хм! — похитавсь. — Жалко... Люди хоч поживуть: Їдять гарно, ходять...
— К чорту! — скрикнув семінарист на лежанці. — От ще! "Їдять гарно, ходять..." — Зіскочив додолу. — І то ж... За сим всі й б'ються. — Плюнув, пройшовсь. — Їсти гарно... щоб потім гнить дужче, смердіть; зодіваться гарно, щоб... уявлять щось тільки з себе, заличковувать нікчемність свою. От мета життя! — Заклав руки в штани, виставив з-під лапсердака живіт голий, ходить по хаті. Тільки чап-чап ногами зашкарублими босими по сміттю, по долу цегловому. — І то ж... життя!.. Безглузде коптіння неба ради кишок, ради зодіву.
VII
— Я ось полічусь! — кахикає вчитель. — Як попокурю ось, попоношу на сей бік заліза...
— Та й страдні ж ви, — Петро до його. — Очі так глибоко і синьо так попід ними. А молоді... ще б і рано...
— Що рано? Вмирать? — учитель до Петра. — І то ж... Не однаково пак, що сьогодні вмерти, що завтра? — Затягся цигаркою, закашлявсь. — Ху!.. Однаково, брат, хоч і найраніше вмреш. Вмреш — жаліть і каяться не будеш.
Дивиться Петро: "Так тоді краще вбить себе".
— Щоб так зразу? Стоїть пак в такий одчай вдаватися, так лякаться зла? Помучить його! Життя зло; чоловік скотина... посутяжить себе.
— О, що воно? — жахнувся Петро. — От укусило! — Витягає з рукава блощицю. — Ти ба! — кинув додолу. — І живе ж. Тільки капость робить.
— Так усе, — учитель до його. — І чоловік саме так.
— "Їдять гарно, ходять..." — знов починає семінарист. — Пху, скот несмисленний! Тільки й турбот. І шукай ти тоді в чоловікові, в душі якійсь, чогось святого, великого.
— Еге, — розправив ногу учитель. — Шукай... Як ось хоч і в такому чоловікові. Іду я оце пішоходом сюди. Аж суне напроти мене, суне: пузище, в'язи... Ху! Погони генеральські, лампаси... "Пху, пху!" — оддувається. І дивиться... куди! Геть і небо, і сонце! Обминають його, звертають йому. Я звернув трохи, а то... звертай же й ти, думаю. Черконулись... ха-ха! — "Э, невежа!" — загарчав він.
Петро: "І ви не боялись його, пана такого?" — здивувався.
— Що-о? — почервонів учитель. — Що значить пан?
— Чортзна-що! — чвиркнув семінарист. — Живе купа гною якась. Грошей багато у неї, економія десь, одна, друга, і ти вклоняйся їй, бійся її. А там-то користь комусь з неї! Коптить небо та з людей бідних глумиться, та ж блощиця. Як і в нас там є пан...
— К чорту! — скрикнув учитель. Кинув недокурок. — Пани... бідняки... Користі нема, та нащо й вона? Кому? Тим що теж блощиці такі, що теж так небо коптять, що теж... собі тільки всі? Усі вони гарні: і бідні й ці туші. Зло й зло. — Підкорчив ногу. — Розкажу я й про бідних тобі. Ну, от розсуди. Хотів я користі їм, хотів добра... Так боляче дивиться було: шкура та кістки чоловік, голодний, обірваний; дітки позамучувані, позаплакувані, таке бідне, нещасне. А день і ніч працює чоловік, тягнеться... Почав я з ними балакать: "Так і так, — кажу, — ви б хоч ціну требували більшу собі". А там економія, багатющий поміщик живе. Вони й почали. Одна забастовка, друга. Полегшало їм. І харчі кращі, й ціна. А тим часом про мене довідався пан. Заарештували мене. "Ну, — думаю, — нічого. Хоч і з місця злетів, і в тюрмі це сиджу, так уже ж... Знаю за що. Добра хоч не багатечко, а зробив-таки й людям". І так мені гарно. "Вийду з тюрми, — думаю, — так буду й далі робить. Це буде мета життя мого. Боже, — думаю, — як гарно мету в житті мати, добро людям робить! Це ж вони, хоч би я і вмер отут, не забудуть мене". Сиджу, жду: ось-ось, може, й на побачення прийдуть до мене, принесуть мені цукру, чаю... Немає... Ху! — Вхопивсь за бік, закашлявсь. Почервонів увесь, очі блищать йому, а піт так на лобі і виступив. — Ху! І от... який же я дурень! Стоїть пак про добро думати якесь? Кому? Тому ж злу? Стоїть пак видумувать якусь мету життя — мучитися ради... ради скоту якогось. Ху! Тільки хворобу схопив. Холодно було. Тюрма мокра, лежав повз стіну... Розбив життя, брат.
А вчителював, як мріяв! Була дівчина — вчителька. А батько, мати, сіроми, як раділи мені! Тепер... е, чорт! — Витяг блощицю з-за коміра, кинув, з пазухи другу, сорочка брудна-брудна виглянула, почухавсь, далі: — Жду чаю і от... сиджу год, сиджу ще місяців шість, приходить мені акт обвинительний. Дивлюсь: низка ціла свідків проти мене. Хто? Що? — Помовчав. — Читаю, аж... тут і Павло Труш, тут і Микола Костенко, Іван Свись. Якраз усі ті, що тоді: "узяться, узяться"! — до мене було. Та було в мене й лежать. Я їм книжечок, чаю... такі добрі... Засудили мене. Просидів я ще два годи. Виходжу, зострічаю Костенка. "Як вам не соромно, — кажу, — було свідчить на мене, та ще як? Навчав економію грабить, чого й не було!" — "Та, та..." — та й од мене мерщій. Дивлюсь я. Слухаю: аж він... за старшоробочого в пана уже... Ага! Ну, і що ж? Тоді нітивсь, прийде до мене було: "Позичте з полтиника хоч купить борошна", а тепер чую: "Ану, чіво там! — на других. — Не розсуждать!" Так отак воно: мені полегшало, а ти... пропадай! Скотина, звір чоловік! У, гади! Зло й зло... К чорту! — Схопився з полу: — Я зараз. — Побіг У двері кудись.
VIII
— Еге. Такі-то діла. — Почухавсь у голові семінарист. Зліз на лежанку. — Тут хоч блощиць менш. — Позіхнув. Сидить, насвистує якоїсь.
Петро на полу: "Ага, попалась... ось я тобі!.." — Ловить на штанях їх, кидає додолу, давить підошвою.
Тихо. Тільки чуть, — регочуть за стіною та гудок десь гуде.
— А до якого біса їх! — знов Петро про блощиць. — На полу ось, на стінах.
Кадить світло, скло заяложене, зверху надбите, а все-таки видно Петрові — ворушаться ті сюди, ті туди. Видно смуги на стінах, плями: хтось пальцями подавив, порозвозив. А глянув на лутку, за спинЬю в себе... тарканів, тарканів там; так і вкрили крихти. Десь стоноги взялись, одна, друга, теж плазують туди.