— Здрастуйте! — вклоняється Петро.
— А что? — насупилось те. Дивиться на піджак Петрові, на ботинок полатаний, вузлик.
Видно, шишка велика якась. Лице таке повне, чисте і дивиться так суворо, по-панському.
— Мм... — починає Петро.
Риється той у пальті якомусь на вішалці.
— Ну? — до Петра.
А голос який панський: у ніс мов.
— Здєлайте милость, — вклоняється Петро, — чи не можна б тут... тот... мєста?
Мовчить той, риється.
Казав Іван: по городах є швейцари якісь і у чомусь кумедному, каже, ходять вони і так по домах вони. Чи не він це? Шишка здорова, й не гляне.
Витяг з пальта бомажку якусь.
— Что-о? — повернувсь до Петра.
— Мєста мені.
— Какого тібє мєста?
— А такого... за писаря. Почерк красивий... І... чоловік бідний... забився.
— За какого тібє пісаря?
— А за такого... щоб... чтоб... пісать.
— Что-о?
— Чтоб пісать. Бєдний... і дома нічого нема... з голоду. Явіть божеську милость!
— Ого-о! — оскирнувся той. — За пісаря єму! Ну, брат, у нас почіще тебя... — та й пішов у ті ж двері. Виглянув.
— Ну, нєчого тут... Тут одежа вісіт.
Аж у вічіх потемніло Петрові. "От і просись. А, нечиста сила! Ще й: "одежа вісіт", неначе він красти прийшов це". — Так щось здавило у горлі йому. Надів картузик, пішов.
III
Минають, штовхають його і все такі веселі, ситі, пикаті. Ось хтось вусатий іде, червоний, у білому. На плечах погони, на чоботях шпори, шабля під боком, а поруч... краля... Яка рум'яна! І то ж... як се йому? Всміхається до неї, балакають... у!.. А он з якими соняшниками на плечах іде! Чоррти!
Годі вже й їсти хотіться Петрові. Так щось пече його, нудить... Страх хочеться плакать. А що якби й справді отут плакать почав, кричать став, впав неживий, чи б пожалів хто його, потурбувався б про його? Ідуть усе такі байдужі, тупі... О-о, болить, так болить серце!
Та товариші його панувать будуть. Васька Візник за судового там скоро... Павло Матійко на бутилках чоботи справив уже, з засідателевою дочкою гуляє... А він... по полю буде штрикать, а зима прийде, ціпом крутить... Та побачать се старшина, засідатель, дівчата... А-а, рятуйте!.. Та ще й додому за віщо вернуться? О, хоч би ж хоч яке-небудь отут місце!
Магазини ось рядом ідуть. Здорові які та багато. Чи не спробувать би, як Іван, за прикажчика у який? — Роззирає. — Куди к чорту! Які пляшки, книги, картини скрізь визирають з-за скла. А в середині в кожному... в церкві неначе. А які жевжики у їх швендяють он! Комірці, пики веселі... А оскиряються як! У, лисички! А скло ось! Як у дзеркало, видно всього. А який... Ху! Щоки позатягало, ніс полупився, як орап чорний, на губах смага. А картуз! У волокнах, пом'ятий. Куди ти поткнешся, оріяка така?
Ага. "Бакалейная торговля" ось. Льох неначе. Вікна і все простеньке якесь. Східці униз. Ану, спробувать. Кахикнув Петро, горло так зісхлось, протер губи, ввіходе. Скинув картуз.
— Здрастуйте!
Коробочок, коробочок усяких стоїть. Лисичка за стойкою ось.
— Здрастуйте! — до Петра. — Что угодно?
Острах і тут неначе бере. Такий піджак на лисичці. А за скринькою он такий лоботряс ще стоїть, пузце виставив. Пахне ще чимсь. А як починать?
— Та мені... я... — замимрив Петро; кашлянув, та й нічого. Дивиться на коробочки якісь невеличкі, біленькі.
— Папірос вам? — Той з-за стойки до його.
— Е-е... — кахикнув Петро. — Або той... — Почервонів, мовчить.
— Пожалуста. — Той до його. Бере, угортає. — П'ятнадцять копєєчок з вас.
Дивиться Петро.
— Так я ж... Або... ну, хай! — Витягає з кишені гаманець, розщіпає, дає.
— В касу, пожалуста.
Виходе.
А розпронечиста сила! І так грошей нема, папірос ще купив. Нащо, для чого? Що й не курить зовсім. А-а!.. — Зціпив зуби, йде. У голові шумить йому, в вухах дзвенить, в очах поночі. Ось якась церква, величезна, так сяє на сонці. — У, боги! — скреготить. Ось майданчик, садочок якийсь. Ослінчики в йому. Завертає Петро. Дві панночки ось сидять, гомонять, вирегочують. — У, гладкі! Холери немає на вас. — Пройшов далі, сів. Сорок копійок було грошей у його, тепер.... Вийняв гаманець, лічить: п'ять... десять... двадцять... двадцять п'ять... Двадцять п'ять усього! — О-о... рятуйте ж, рятуйте! — Одвернувсь од панночок, плаче. — Що робить, як жить?
IV
Сонце сідає уже. Червоне-червоне стає. Находився Петро, охляв, аж іти йому трудно. Ятки ось базарні. Булки он біліють, он сало. А ось пиріжечки якісь у корзині несе хлопець, вигукує. Чи хоч за п'ятачка купить проковтнуть чого? Ні, мабуть, нехай... Так у роті гірко; так йому нудно, тяжко, досадно. А куди ж се іти? Так уже хочеться десь звалиться, лежать, ні чуть, ні бачить нічого.
Спитав постоялого в хлопця: показав йому той.
Дім сірий, закурений якийсь; вікна внизу, вгорі. Ворота одчинені. Вози якісь, дошки у дворі. Домок далі якийсь, низенький, полупаний. Туди й справив Петра чолов'яга якийсь, що спитав спершу пашпорта в його, здоровий, сорочка навипуск, бородатий.
Двоє дверей у домок той. Одні ближче, другі далі. Одчиняє перші Петро. Чорно-чорно всередині. Хатка. Стіни, стеля все таке закурене, обдерте. Вікно поруч з дверима, одно, та й те аж зелене, запліснявіло. Піл під стінкою, брудний страх. Під другою — коминок невеличкий, цеглою світить. Піч у йому хтозна-коли й топлена, мабуть: на припічку куряви, куряви. На комині дві пляшечки-"сотки" стоїть. На лутці крихти з хліба. А сміття долі! І чимсь воняє-воняє: кислим чимсь, прілим, горілкою.
Стоїть Петро, дивиться.
"Оце так! Ще гірше, ніж у странній тій монастирській. Там хоч хата більша, образи є, олива горить. Та се ночувать тут! А гляди ще й грошей копійок з п'ять за ніч здере. Зостанеться тоді... ех!" — зітхнув.
Щось зашамотіло за коминком на печі, позіхнуло. Картуз Петро скинув.
— Здрастуйте! — кахикнув. Дивиться.
Висувається, висувається з-за коминка хтось. Страшний такий. Голова... чиста кучма: скуйовджений, скуйовджений чуб. Та бліде само, заспане, пика брезкла, очі червоні. Молоде. Вусики такі невеличкі, чорненькі; бороди нема. Злазить. Ще й без сорочки, голе! Тільки у штанях самих... Хм... Вишкірює зуби:
— Здрастуйте!
Та й страшне ж таки. Мускули он, груди. А штани! Лаття саме. Сіло на лежанці, всміхається. Що за проява?