— Ну, так само як інші марсіани... Якщо не зважати на те, що у зовнішності дорослих марсіан присутня більша різноманітність, аніж у нас.
— Тоді як ти знаєш, що це не звичайний дорослий марсіанин? Він проходить крізь стіни чи робить щось на зразок?
— Будь-який марсіанин це вміє. Я це робив ось вчора.
— Гм... Мерехтіння? Чи щось подібне?
— Ні. Ти бачиш, чуєш, і відчуваєш їх — і все. Це як картинка у стерео, але ідеальна і виникає просто у твоїй голові. Послухай, Джубале: все це — безглузді питання на Марсі, та я розумію, що тут це не так. Але якби ти був присутній при відділенні від тіла, — смерті, — свого друга й потім допомагав би з'їсти його тіло... І потім побачив би його привид, і говорив би з ним, і торкався його — тоді ти повірив би?
— Що ж, я б вирішив, що йдеться про одне з двох: або це привид, або у мене поїхав дах.
— Добре. Тут це було б галюцинацією... Якщо я ґрокнув правильно той факт, що ми не залишаємося тут, коли відділяємося від тіла. Однак у випадку з Марсом існує ціла планета з дуже розвиненою і напрочуд складною цивілізацією, якою керує масова галюцинація, — і це пояснення найточніше... Ті, хто мене вчили й ті, хто був моїм єдиним досвідом, переконали мене в тім, щоб в це повірити. Тому що на Марсі "привиди" — значно важливіша, могутніша та численніша частина населення. Живі, цільні і нероз'єднані — рубають дрова та носять воду; вони — лише слуги Старійшин.
Джубал кивнув.
— Добре. Я ніколи не вагатимусь, щоб скористатися лезом Оккама[99]. Поки що це все суперечить моєму досвіду, а він обмежений цією планетою, тобто провінційний. Добре, синку; ти боїшся, що вони можуть знищити нас?
Майк похитав головою.
— Не дуже. Я думаю, — це не ґрокання, лише припущення, — що вони можуть зробити одне з двох: або знищити нас... Або спробувати підкорити нас культурно; зробити нас такими ж, як і вони.
— Але ти не переймаєшся тим, що вони можуть підірвати нас? Це дуже своєрідний погляд, як на мене!
— Ні. Думаю, вони можуть ухвалити таке рішення. Бачиш, згідно з їхніми уявленнями ми — хворі та каліки; те, що ми робимо одне з одним, те, як не можемо порозумітися, наша майже цілковита поразка у ґроканні інших, наші війни, хвороби, голод та жорстокість — все це виглядає для них абсолютною дурістю. Я знаю. Тож думаю, що існує висока ймовірність того, що вони наважаться на евтаназію. Але це лише припущення: я ж не Старійшина. Джубале, якщо вони вирішать це зробити, мине... — Майк замовк й трохи подумав, — як мінімум п'ять століть. Чи навіть п'ять тисячоліть, поки вони вирішать щось зробити.
— Довго ж нам доведеться чекати на винесення вироку.
— Джубале, найбільша різниця між двома расами полягає в тому, що марсіани ніколи не поспішають, а люди — завжди. Вони радше подумають зайве століття, — чи кілька століть, — просто для того, щоб впевнитися, що ґрокнули всю повноту.
— У такому разі, синку, пропоную не дуже засмучуватися з цього приводу. Якщо через п'ять століть — чи тисячоліть — людська раса не зможе домовитися з сусідами, ми з тобою цьому не зарадимо. Хоча, підозрюю, вона — зможе.
— Я теж так ґрокаю, — але не з усією повнотою. Проте, як я казав, я не переймаюся цим. Мене більше хвилює інша можливість: що вони можуть оселитися тут, намагаючись навернути нас. Джубале, вони не зможуть цього зробити. Спроби змусити нас поводитися як марсіани так само вб'ють нас, але значно менш безболісно. І все це буде величезною неправильністю.
Джубал відповів не одразу.
— Але, синку, — хіба це не точнісінько те, що намагаєшся зробити ти?
Майк здавався нещасним.
— І так, і ні. Було на початку. Але це зовсім не те, що я намагаюся зробити зараз. Тату, я знаю, що розчарував тебе, коли все це затіяв.
— Це твоя справа, синку.
— Так. Моя. Я мушу ґрокнути та вирішити, що мушу самостійно зробити на кожній точці перетину. І ти теж... Як і кожен. Ти є Бог.
— Я не приймаю це призначення.
— Ти не можеш відмовитися від нього. Ти є Бог, і я є Бог, і всі, хто ґрокає — Бог; а я — це все, де я коли-небудь був, що бачив, чув, чи відчував, чи переживав. Я — це все те, що я ґрокаю. Батьку, я бачив, у якому жахливому стані ця планета, і ґрокнув, хоча й не з повнотою, що можу її змінити. Те, чому я хотів навчати, не можна дізнатися у школах чи коледжах. Але мене змусили проносити це сюди таємно, і переодягнути це у релігію, — чим це не є, — і заохочувати простаків спробувати це, апелюючи до їхньої цікавості та бажання розважатися. Частково це спрацювало точно так, як я і передбачав; навчання та знання були так само доступними для інших, як були для мене, — того, кого виростили у марсіанському гнізді. Наші брати зібралися разом (ти бачив нас і відчував це), і вони живуть у мирі та радості, без гіркоти та ревнощів.
Лише останнє стало перемогою, яка довела, що я мав рацію. Поділ на чоловіків та жінок — найбільший дар, який у нас є: романтичне фізичне кохання на цій планеті може бути унікальним. Не знаю. Якщо так, всесвіт значно бідніший, ніж міг би бути... І я туманно ґрокаю, що ми, ті-хто-є-Бог, збережемо цей коштовний винахід і поширимо його.
Фактичне поєднання та змішування двох фізичних тіл з одночасним злиттям душ у розділеній насолоді кохання; здатність віддавати чи отримувати; відчувати задоволення одне одного — що ж, на Марсі нічого подібного не було, а це джерело, я ґрокаю у повноті, всього, що робить цю планету такою багатою та прекрасною. І, Джубале, поки людина, — чоловік чи жінка — насолоджуються своїм скарбом, занурені у блаженне щастя від того, що свідомості поєднуються так само тісно, як і тіла, — людина лишається все ще така ж невинною, наче ніколи не спарювалася. Але я ґрокаю, що ти це знаєш. І твоє небажання задовольнятись чимось меншим це доводить... У будь-якому разі я це точно знаю: ти — ґрокаєш. Ти завжди ґрокав. Навіть без допомоги марсіанської мови. Доун казала нам, що ти був так глибоко в її свідомості, наче був в її тілі.
— Гм... Леді перебільшує.
— Доун не здатна говорити якось інакше, окрім як правильно. І, — прости мене, — ми були там. В її розумі, але не у твоєму... А ти просто був з нами; розділяв.
Джубал стримався, щоб не сказати, що у тій ситуації він частково міг читати думки... Та й то не думки, а емоції. Він шкодував, — щоправда, без гіркоти, — що не є молодшим на півстоліття: у такому випадку він знав, що Доун позбулася б отого "міс" перед своїм прізвищем, і він би сміливо ризикнув би одружитися ще раз, не зважаючи на свої шрами. Він також знав, що обміняв би попередню ніч на усі ті роки, що йому залишилися. По суті, Майк у жахливий спосіб мав рацію.