3D картинка плавно змінилась на зображення молодої жінки, такої чуттєвої, неймовірно жіночної, звабливої, щоб примусити кожного чоловіка, який її побачить, бажати цей місцевий талант. Вона витягнулася, хитнулася і звабливо промовила:
— Я завжди користуюся "Мудрою дівчиною".
Картинка зблідла, і цілий оркестр взяв перші акорди "Нехай буде верховний спокій"[13]. Бен промовив:
— А ти користуєшся "Мудрою Дівчиною"?
— Не твоє діло! — Вона здавалася роздратованою. І додала: — Це шарлатанська панацея. У будь-якому разі — що змусило тебе думати, що мені це потрібно?
Кекстон не відповів, а на екрані з'явились батьківські риси містера Генерального Секретаря Дугласа.
— Друзі, — почав він, — громадяни Федерації! Сьогодні я маю унікальну честь та привілей. З часу тріумфального повернення "Чемпіона", нашого корабля-першопрохідця... — Він продовжив кількома тисячами гарно дібраних слів, щоб привітати жителів Землі з їхнім успішним контактом з іншою планетою, іншою цивілізованою расою. Він примудрився натякнути на те, що подвиг "Чемпіона" був особистим досягненням кожного жителя Федерації, і що всі вони могли б посприяти експедиції, якби не були зайняті іншою серйозною роботою, і що він, Секретар Дуглас, був обраний ними як звичайний інструмент для виконання їхньої волі. Лестощі ніколи не говорилися прямо — завжди приховано. У підтексті припускалося, що бути звичайною людиною означає бути рівним будь-кому, або й навіть кращим за більшість, і що старий добрий Джо Дуглас — втілення звичайної людини. Навіть його зім'ята краватка та розтріпане волосся було "просто людським".
Бен Кекстон хотів би дізнатися, хто написав промову. Можливо, Джим Сенфор — з усієї команди Дугласа саме він найкраще вмів добирати прикметники так, щоб полоскотати та втішити аудиторію; до того як піти у політику, він писав рекламні тексти й ніколи не відчував докорів сумління.
Так, оцей фрагмент про "руку, що гойдає колиску" був точно Джимовою роботою: він був з тих козлів, які могли звабити молоду дівчину цукеркою і вважати це дотепним.
— Вимкни! — різко сказала Джилл.
— Що? Помовч, гарненькі ніжки. Я мушу це послухати.
— ...тож, друзі, я маю честь представити вам нового громадянина Валентина Майкла Сміта, Людину з Марса! Майку, ми всі знаємо, що ти втомився і не дуже добре почуваєшся, але скажеш кілька слів своїм друзям? Вони всі хочуть тебе побачити.
На екрані стерео з'явилась крупним планом постать чоловіка в інвалідному візку. З одного боку біля нього крутився Дуглас — так, ніби був його улюбленим дядечком; з іншого боку крісла стояла медсестра — сувора, манірна та фотогенічна.
Джилл важко дихала. Бен люто прошепотів:
— Тихо! Я не хочу пропустити ані слова.
Інтерв'ю було недовгим. На спокійному дитячому обличчі чоловіка в кріслі з'явилася сором'язлива посмішка; він подивився у камеру і сказав:
— Привіт, люди. Вибачте, що сиджу. Я все ще заслабкий.
Здавалося, йому важко говорити, і медсестра зупинила його, щоб перевірити пульс.
У відповідь на запитання Дугласа він осипав компліментами капітана ван Тромпа та команду "Чемпіона", подякував усім за свій порятунок і сказав, що усі на Марсі надзвичайно схвильовані контактом із Землею і що він сподівається допомогти налагодити сильні та дружні стосунки між двома планетами. Медсестра знову його перебила, але Дуглас м'яко сказав:
— Майку, чи достатньо добре ти почуваєшся, щоб відповісти на ще одне запитання?
— Звісно, містере Дуглас, якщо знатиму відповідь.
— Майку? Що ти думаєш про земних дівчат?
— Оце так!
На його дитячому обличчі з'явилося благоговіння та захват, і він почервонів. Тоді на екрані знову з'явився Генеральний Секретар.
— Майк попросив мене вам передати, — у його голосі проступили батьківські нотки, — що він повернеться знову, щоб побачити вас так скоро, як тільки зможе. Ви знаєте, що йому потрібно зміцнити м'язи. Сила тяжіння на Землі надто велика для нього — так само як для нас була б завеликою сила тяжіння на Юпітері. Можливо, наступного тижня, — якщо, за обіцянками лікарів, він достатньо зміцніє.
Картинка поступово згасла, і на екрані знову з'явились представники пастилок "Мудра дівчина". Завдяки коротким одноактним п'єсам стало зрозуміло, що дівчина, яка ними не користувалася, була не лише не при своєму розумі, а й, без сумніву, синте до кінчиків пальців; чоловіки переходитимуть на інший бік вулиці, щоб уникнути її. Бен перемикнув на інший канал, потім повернувся до Джилл і замислено промовив:
— Що ж, я можу порвати завтрашню статтю і шукати нову тему. Вони не тільки зробили мій сьогоднішній протест смішним, а й дали зрозуміти, що він повністю під владою Дугласа.
— Бене!
— Що?
— Це не Людина з Марса!
— Що? Крихітко, ти впевнена?
— Ну звісно ж, я впевнена! О, він схожий на нього, дуже схожий. Навіть голос такий самий. Але це не той пацієнт, якого я бачила в кімнаті під охороною.
Бен спробував похитнути її впевненість. Він вказав на те, що Сміта знали і бачили кілька десятків інших людей: охорона, інтерни, санітари, капітан та члени команди "Чемпіона", можливо, ще хтось. Хоча б хтось із цього переліку мав би побачити випуск новин, чи правління хоча б мало припустити, що хтось із них може його побачити та розпізнати підміну... якщо така була. Це безглуздо, бо надто ризиковано.
Джилл не запропонувала жодного логічного спростування; вона спохмурніла і до останнього наполягала на тому, Що людина на стерео — не пацієнт, якого вона бачила. Врешті-решт вона сердито сказала:
— Добре, добре, залишайся при своїй думці! Якщо я не можу довести, що маю рацію, значить, я помиляюсь. Чоловіки!
— Зараз, Джилл...
— Будь ласка, відвези мене додому.
Бен мовчки пройшов до таксі. Він не погодився на одне з тих, що чекали біля ресторану, — навіть попри те, що більше не вважав, що хтось стежитиме за його пересуваннями, він обрав одну з машин зі стоянки біля готелю навпроти. Коли вони летіли назад, Джилл залишалась незворушною. Через якийсь час Бен витягнув транскрипції записів, отриманих у лікарняній кімнаті Сміта, і перечитав їх. Він перечитав їх іще раз, трохи подумав і сказав:
— Джилл?
— Так, містере Кекстоне?