— Ну, це багато речей... Ти колись бував на справжній гавайській вечірці — з тих, яку накривають копи і яка зазвичай закінчується кількома розлученнями?
— Ну... Так.
— До цього часу, брате, ти був лише на пікніках недільної школи. Це одна зі сторін служби. Ти коли-небудь був одружений?
— Ні.
— Ти є одружений. Просто раніше ти про це не знав. Після сьогоднішнього вечора у тебе більше не виникне жодних сумнівів щодо цього.
Дюк знову поринув у радісно-тужливу замисленість.
— Бене, я раніше вже був одружений... І — протягом якогось нетривалого часу — це було просто прекрасно. А потім все пішло шкереберть. Цього разу мені це весь час подобається. Прокляття, я це полюбив! І послухай, Бене, я не маю на увазі, що це весело — жити з купою життєрадісних крихіток. Я люблю їх — усіх своїх братів. Обох статей.
Візьми Патті (а ти візьмеш!): Патті — мати усім нам... І не думаю, що будь-хто — чоловік чи жінка — впорається з цією потребою, навіть якщо вони думають, що вже виросли. Патті... Ну добре: Патті просто важлива! Вона нагадує мені Джубала... А тому старому покидьку краще б було прийти сюди й сказати своє слово. Гадаю, що це не тому, що Патті — жінка. О, я не ховаюся в кущі...
— Хто тут ховається в кущі? — раптово пролунало високе контральто.
Дюк озирнувся.
— Не я, о поступлива левантійська хвойдо! Йди сюди, крихітко, і поцілуй свого брата Бена.
— Мені ніколи в житті за це не платили, — заперечила жінка й плавно підійшла до них. — Я почала віддавати ще до того, як мені сказали це робити, — вона поцілувала Бена обережно й наполегливо. — Ти є Бог, брате.
— Ти є Бог. Розділяю з тобою воду.
— Ніколи не відчувай спраги. І ніколи не звертай уваги на те, що каже Дюк, — він поводиться як грудне немовля.
Вона нахилилася до Дюка й поцілувала його — все повільніше, поки він мацав її приголомшливий задок. Бен помітив, що це була низька, повненька, жагуча брюнетка з копицею важкого чорно-синього волосся довжиною майже до грудей.
— Дюку, ти, коли прокинувся, ніде не бачив журнал "Будинок Леді"? — вона потягнулася через його плече, взяла виделку й почала їсти яєчню. — Ммм... Смачно. Це не ти готував, Дюку.
— Це Бен. Чому б це я мусив шукати журнал "Будинок Леді"?
— Бене, гарно збий точнісінько в такий самий спосіб ще пару десятків яєць, і я зроблю яєчню. Там була стаття, яку я хотіла показати Патті, любий.
— Добре, — погодився Бен і підвівся, щоб виконати її прохання.
— І жодних ідей від вас двох про нове оздоблення цієї діри — або я звідси піду. І залишіть трохи яєць для мене! Гадаєш, ми, чоловіки можемо робити свою роботу на голодний шлунок?
— Ну-ну, Дюку, любий. Розділена вода примножується. Як я говорила, Бене, скарги Дюка ніколи нічого не означають — поки у нього стільки жінок, що вистачило б для двох чоловіків, а також їжі, достатньої для трьох, він залишається покірним маленьким ягнятком, — вона заштовхала виделку з їжею Дюкові в рот, а потім продовжила трапезу. — Тож досить кривлятися, брате; я приготую вам другий сніданок. Чи це вже буде третій?
— Ще й першого не було: ти його з'їла. Рут, я розповідав Бену, як ви з Семом перестрибнули з Третього на Дев'яте. Думаю, він непокоїться через думку про те, чи заслуговує Розділення води сьогодні ввечері.
Вона вполювала останній шматочок на тарілці Дюка, потім підійшла до плити й почала готувати.
— Дюку, ти підеш, а я поки приготую щось більше від яєчні. Візьми свою чашку з кавою й забирайся. Бене, я теж хвилювалася, коли прийшов мій час, — але тобі не варто перейматися, любий, тому що Майкл ніколи не помиляється. Тут твоє місце — інакше тебе взагалі тут не було б. Ти збираєшся залишитися?
— Ну... Я не можу. Для першого разу досить.
— Ну що ж, їдь. Потім ти повернешся. А одного дня залишишся. Дюк має рацію, — ми з Семом перестрибнули... І це було зроблено занадто швидко для манірної домогосподарки середніх років.
— Середніх років?
— Бене, одна з переваг дисципліни в тому, що це приводить до ладу твою душу — і тіло також. У цьому питанні християнські богослови зовсім не помилялися. Помітив хоч якісь пляшечки з ліками у ванних?
— Гм... Ні.
— Бо їх там немає. Скільки людей тебе цілували?
— Щонайменше кілька.
— Як жриця — і я цілую значно більше, ніж "кілька". Проте у Гнізді ні в кого не буває навіть нежиті. Раніше я була плаксивою жінкою, яка ніколи не почувалася добре і вічно скаржилася "по-жіночому", — вона посміхнулася. — Нині я жіночніша, ніж будь-коли раніше, стала на двадцять фунтів легшою й на роки молодшою; і мені більше немає на що скаржитися — мені подобається бути жінкою. І те, як лестить мені Дюк, назвавши "левантійською хвойдою". Я безперечно значно гнучкіша, ніж була; на заняттях, коли я викладаю, то завжди сиджу в позі лотоса — хоча раніше могла лише присісти й підвестися через постійні запаморочення.
Але це трапилося швидко, — продовжувала Рут. — Сем був професором східних мов у місцевому університеті, в місті У. Він почав ходити в храм тому, що це був єдиний спосіб вивчити марсіанську. Суто професійна мотивація — його взагалі не цікавила церква. А я ходила, щоб наглядати за ним... Ходили чутки, повсюдно пліткували — а я була ревнивою дружиною, навіть більш одержимою ревнощами, ніж середньостатистична.
Тож ми займалися в Третьому Колі. Сем вивчав мову дуже швидко; натомість я сама безжально зависла, і навчання давалося мені важко тому, що я не хотіла випускати його з поля зору. А потім — бабах! Трапилося диво. Несподівано ми почали думати марсіанською. Спершу лише трохи... Проте Майк відчув це і одного вечора залишив нас після служби Третього Кола. Тоді Майкл і Джилліан розділили з нами воду. Врешті-решт я зрозуміла, що в мені було все те, що я зневажала в інших жінках, — і знала, що мені слід зневажати свого чоловіка за те, що він дозволяв мені це ненавидіти, і його самого — за те, що він із собою зробив. Все це англійською, з вкрапленнями івриту. Тож я проплакала увесь день, стогнала й усіляко дошкуляла Сему... І не могла дочекатися, коли повернуся і розділю більше води й знову стану ближчою того вечора.
Після цього поступово ставало все легше — але не зразу, оскільки нас штовхнули у внутрішнє коло так швидко, як ми тільки могли це прийняти. Майкл знав, що нам потрібна допомога, й хотів дати нам безпеку і мир Гнізда. Тож коли настав час нашого Розділення води, я все ще не могла зібрати себе докупи без постійної допомоги. Я знала, що хотіла, щоб мене прийняли в Гнізді, — і що, коли почала одного разу, дороги назад вже не буде. Проте не була впевнена, що зможу злитися з сімома іншими людьми. Я безглуздо боялася; коли ми йшли, то я майже благала Сема повернутися додому. — Вона замовкла й підняла погляд, — не усміхнена, але блаженна; пухкенький янгол з великою ложкою для мішання в руці. — Потім ми зайшли в Сокровенний Храм, і на мене впало світло, а наші мантії раптом зникли... Всі інші вже були в басейні й кликали нас марсіанською приєднатися й розділити воду життя. Я кинулась у той басейн, пірнула — і відтоді так і не піднялася на поверхню!