— Маячня! Я просто не був впевнений, що це ввічливо.
— Маячня, — говорите ви, сер; але вам вже було відомо, що це було б ввічливо... Проте ви боялися, що можете виглядати по-дурному, — чи, можливо, остерігалися потрапити у пастку набутих рефлексів ввічливості. Але, здається, я ґрокаю, що в Майка була причина започаткувати такий родинний звичай. У нього завжди для всього є причини — попри те що деякі з них видаються мені дивними.
— О так. У нього є причини. Джилл мені розповіла.
Бен стояв у фойє, спиною до вітальні, і тримав руки на резинці трусів, кажучи собі — не дуже рішуче — зняти їх, коли чиїсь руки міцно обійняли його ззаду за талію.
— Бене, любий! Як же чудово, що ти тут!
Він озирнувся, потім обійняв Джилл і ненаситно поцілував її. Він був дуже радий, що не роздягся повністю. Вона вже не була "Матір'ю Євою": зараз Джилл вбралась в одну з тих довгих широких мантій жриць. Тим не менше він з радістю усвідомив, що тримає в обіймах живу, теплу дівчину, яка ледь вигиналася; її священне вбрання було не більшою перепоною, ніж тонка нічна сорочка, в той час як кінетичні і тактильні відчуття підказали йому, що під ними справжня Джилл.
— Оце так! — сказала вона, перериваючи поцілунок. — Я сумувала за тобою, старий ти негіднику. Ти є Бог.
— Ти є Бог, — визнав він. — Джилл, ти прекрасніша, ніж будь-коли.
— Так, — погодилася вона. — Це для тебе. Та ти навіть не уявляєш, як же мене схвилювало те, що ми зустрілися поглядами на виставі.
— "Виставі"?
— Джилл хотіла сказати, — вставила Патриція, — на закінченні служби, де вона була Всесвітньою Матір'ю, Mater Deum Magna. Дітлахи, я мушу поспішати.
— Ніколи не поспішай, солоденька Патті.
— Я не знаю поспіху — тому не буду поспішати. Бене, мені потрібно вкласти Солоденьку булочку в ліжечко й спуститися, щоб провести заняття. Тож поцілуй мене на ніч. Будь ласка!
Бен зрозумів, що цілує на ніч жінку, яка все ще повністю обвита величезною змією, і вирішив, що міг би це зробити, — але краще, скажімо, в лицарських обладунках. Та він намагався не звертати уваги на Солоденьку булочку і пестив Патті так, як вона заслуговувала, щоб її пестили.
Джилл поцілувала її й сказала:
— Перекажи Майку залишатися там, доки я не прийду. Дякую.
— Він би залишився у будь-якому разі. Добраніч, дітки, — вона, не поспішаючи, пішла.
— Хіба вона не мила?
— Звісно. Попри те що спочатку збила мене з пантелику.
— Я ґрокаю. Але знаю, що це не через її татуювання — чи змій. Вона спантеличила мене; вона збиває з пантелику всіх, тому що Патті ніколи не вагається: вона просто автоматично завжди робить правильні речі. Вона дуже схожа на Майка. Пат досягла найбільшого успіху з усіх нас й повинна бути верховною жрицею. Проте не приймає цього тому, що через татуювання їй було б важко виконувати свої обов'язки. Щонайменше вони відволікали б увагу — а Пат не хоче їх зводити.
— Хіба можливо звести таку кількість татуювань? Хіба що зняти з неї шкіру. Це б її вбило.
— Зовсім ні, любий. Майк може звести їх повністю, не залишивши ані сліду — і навіть не зробивши їй боляче. Повір мені, любий, — він зумів би. Але він ґрокає, що вона вважає, що ці татуювання належать не їй: вона просто їхній хранитель. А він ґрокає її рішення. Присядьмо. Доун прийде з вечерею для нас трьох за хвилину; я мушу поїсти, поки я тут, — бо не матиму такої змоги аж до завтра. Поганенький розклад як на позаштатну управительку вічності... Не знаю, чи ми сьогодні ще побачимось: так сталося, що ти приїхав у дуже насичений день. Розкажи мені, що думаєш про те, що побачив? Доун казала, що ти бачив ще й зовнішню службу.
— Так.
— І?
— Майк, — повільно промовив Кекстон, — без сумніву, досягнув успіху. Гадаю, тепер він міг би навіть продавати черевики зміям.
— Впевнена, що він зміг би... Але ніколи не став би — тому що це було б неправильно, адже насправді вони їм не потрібні. Що сталося, Бене? Я ґрокаю, що тебе щось непокоїть.
— Ні, — відповів він. — Нічого такого, щоб я міг би висловити. О, я не дуже розбираюся в церквах... Але я зовсім не проти них — і точно не проти цієї. Гадаю, що я просто ще не ґрокнув.
— Я запитаю тебе знову, за тиждень чи два. Не варто поспішати.
— Через тиждень мене тут не буде.
— У тебе є кілька колонок у запасі.
І це було не питання.
— Три свіжих. Проте мені не слід залишатися тут так довго.
— Я думала, ти залишишся... Ну що ж, передзвониш потім, пізніше, розповіси мені свої враження — можливо, з приводу Церкви. Тоді, напевне, ти ґрокнеш залишитися тут на більш тривалий час.
— Не думаю.
— Чекай на повноту. Тобі відомо, що це не церква?
— Ну, Патті говорила щось таке.
— Скажімо так: це не релігія. Це є церква — у юридичному й моральному значеннях; але думаю, що наше Гніздо — радше монастир. Та ми не намагаємося привести людей до Господа; це суперечить мові, цього навіть не можна сказати марсіанською. Ми не намагаємося врятувати душі — тому що їх не можна втратити. Ми не намагаємося змусити людей вірити — тому що те, що ми пропонуємо, — не віра, а істина, яку ми можемо перевірити, і ми не спонукаємо їх у це вірити. Істина для практичних цілей, для тут і зараз, істина така ж важлива, як прасувальна дошка, і така ж корисна, як паляниця хліба... Така практична, щоб зробити війну, голод, насилля і ненависть непотрібними, як... Як одяг тут, у Гнізді.
Проте спершу вони повинні вивчити марсіанську. Це єдина перепона — знайти людей, достатньо відвертих для того, щоб повірити в те, що вони бачать, — а потім важко працювати. Це ж важка робота — вивчення мови; і цього можна навчити. Композитор не може написати симфонію англійською... І, наприклад, П'яту симфонію Бетховена не можна висловити англійською.
Вона посміхнулася.
— Але Майк ніколи не поспішає. День за днем він відсіює сотні людей... Знаходить кілька десятків... А з них дуже мало тих, хто вливається у Гніздо, тих, котрих він продовжує навчати. Й одного дня Майк зрозуміє, що хтось із нас цілковито готовий для того, щоб вийти назовні й створити інші гнізда; а потім це почне рости, мов сніжна куля. Проте в цьому немає поспіху. Жоден з нас — навіть з тих, хто у Гнізді, — не є справді готовим. Правда ж, люба?