Та, окрім зовнішньої церкви, була ще й внутрішня, яку ніколи так не називали, — основне ядро тих, хто повністю присвятив себе цій справі; хто став священнослужителем. Усі вони були проповідниками, хранителями ключів і записів, всі вони творили політику. Вони були "Відродженими" і перебували поза межами гріха; їм гарантовано відводилось місце в раю, і вони були обраними кандидатами для прямого допуску на Небеса.
Фостер обирав їх надзвичайно ретельно, і робив це особисто — аж доки роботи не стало надто багато. Він шукав чоловіків, якомога більше схожих на себе, та жінок, схожих на його жриць-дружин — динамічних; істинних вірян (оскільки він сам їх переконував), впертих і вільних (чи схильними до того, щоб бути впертими і вільними, адже сумніви й почуття провини тут відкидались) від заздрощів і ревнощів у їх найпростішому, найбільш людському значенні. Всі вони були — потенційні сатири та німфи, оскільки таємна внутрішня церква була насправді діонісійським культом, якого в Америці ніколи не було і для якого тут існував величезний потенційний ринок.
Але він був ще завбачливішим: якщо кандидати були одружені, то це мусили бути обоє представників подружжя. Неодружені кандидати повинні були бути сексуально привабливими, а також агресивними; тому він переконував своїх жерців в тому, що чоловіки завжди мають були рівними за кількістю або ж кількісно перевищувати жінок. Ніде не згадувалося, що Фостер раніше вивчав історію давніших культів Америки, проте він також знав (чи відчував), що більшість з них були зруйновані тому, що одержима хіть їхніх священиків призвела до чоловічих ревнощів і насилля. Фостер ніколи не припускався цієї помилки — навіть тоді, коли законно одружувався з котроюсь з них.
Не те щоб він керувався шаленим бажанням розширити внутрішню групу, — середня церква, відома загалу, пропонувала багато чого з того, що втамовувало слабкі потреби всіх нещасливих і тих, хто відчував провину. Якщо місцеве відродження давало більше двох пар, які підходили для "Небесного Шлюбу", Фостер був задоволений; якщо не з'являлося жодної, він дозволяв розвиватися іншим зернам, надсилаючи досвідчених жерців та жриць, щоб навчити їх.
Проте так всебічно, як це тільки було можливо, він завжди особисто перевіряв подружжя-кандидатів у компанії кількох відданих жриць. До того часу, як такі подружжя були вже "врятовані" до такої міри, що їх можна було зарахувати до середньої церкви, він трохи ризикував, однак ризик був незначний як з кандидатами-жінками, так і з їх чоловіками, яких він завжди сам перевіряв до того, як дозволяв своїй жриці продовжувати.
Коли Патрицію Пайвонскі врятували, коли вона була ще молодою, одруженою та "дуже, дуже щасливою". Коли вона народила першу дитину, то підняла очі й замилувалася своїм значно старшим від неї чоловіком. Джордж Пайвонскі був щедрим та дуже люблячим чоловіком. У нього була одна слабкість, через яку він часто бував надто п'яним, щоб доводити їй свою любов впродовж цілого дня... Але його татуювальні голки все ще були твердими, а погляд — гострим. Патті вважала себе відданою дружиною і в цілому досить щасливою — хоча, щоправда, Джордж час від часу виявляв досить-таки сильно любов до клієнток, особливо рано-вранці. Але, звичайно, татуювання вимагають приватності — особливо з леді. Патті була терплячою... Крім того, вона інколи й сама призначала побачення клієнтам — особливо після того, як Джордж почав все частіше прикладатися до пляшки.
Тим не менше в її житті дечого не вистачало, і ця порожнеча не заповнювалася навіть тоді, коли один особливо вдячний клієнт зробив їй незвичайний подарунок — соснову змію, за його словами, зняту з торгового судна, яку він не міг залишити собі. Патті завжди любила домашніх тварин і не мала вульгарної фобії щодо змій; вона зробила їй будиночок у вітрині, що виходила на вулицю, а Джордж намалював прекрасну картину в чотирьох кольорах на задній стінці під назвою "Не наступи на мене!". Цей його новий твір став дуже популярним.
Через якийсь час у неї побільшало змій, і вони чудово її заспокоювали. Але вона була донькою протестанта Алстера та дівчини з Корку[63], і озброєне перемир'я між її батьками прирікало її на атеїзм.
Вона вже була "шукачем", коли Фостер дістався до Сан-Педро, і зуміла вмовити Джорджа піти на кілька недільних служб. Проте тоді він ще не бачив світла.
У день свого візиту Фостер приніс їм світло — і вони висповідалися. Коли ж він за півроку повернувся, щоб нашвидку перевірити, як ідуть справи в цій гілці, Пайвонскі були такі віддані, що він виявив їм особисту увагу.
— З того дня, відколи ми побачили святе світло, я не мала жодних клопотів з Джорджем, — сказала вона Майку та Джилл. — Звісно, він так само пив... Але він пив у церкві — і завжди знав міру. Коли повернувся наш святий лідер, Джордж вже почав свій Великий Проект. Природно, що він хотів показати його Фостеру, якби той зміг знайти час... — місіс Пайвонскі вагалася: — Дітки, мені справді не слід вам цього розповідати.
— Тоді не розповідай, — наполегливо промовила Джилл.— Патті, люба, ніхто з нас не хоче, щоб ти коли-небудь робила чи говорила те, в чому не впевнена. "Розділення води" має бути простим і природнім... І ми радо почекаємо, поки ця розповідь стане для тебе легкою.
— Гм... Але я дуже хочу розділити це! Послухайте, милі мої, — я справді довіряю вам обом. Проте я просто хочу, щоб ви пам'ятали, що все, що я вам розповідаю, — церковні справи, тож ви не повинні коли-небудь комусь про них говорити... Так само як я ніколи нікому не розповім про вас.
Майк кивнув.
— Тут, на Землі, ми інколи називаємо це справами "водних братів". На Марсі таких проблем немає... Проте тут, я ґрокаю, щось таки є. Справи "водних братів" ніколи не переказують.
— Я... Я "ґрокаю". Це смішне слово, проте я вже вивчила його. Добре, любчики: отже, це справа "водних братів". Чи знаєте ви, що у всіх фостерітів є татуювання? Я маю на увазі справжніх членів Церкви — тих, хто врятований незмінно й довічно, назавжди, як ось я? О, я не говорю про татуювання по всьому тілу, як у мене, проте... Дивіться: бачите ось це? Просто над серцем... Бачите? Це святий поцілунок Фостера. Джордж працював над цим дизайном, щоб він здавався частиною картинки всередині... Так, щоб ніхто не міг здогадатися, поки їм не скажуть. Проте це його поцілунок, і Фостер сам його там поставив! — здавалося, вона дуже цим пишалася.