(— Ти знаєш. Скажи їй.)
— Тітонько Патті, — обережно промовила Джилл, — ти хочеш, щоб ми поглянули на всі твої татуювання? Чи не так?
— Ну... За словами Тіма, Джордж використав усю мою шкіру, щоб закінчити історію.
— Якщо Джордж закінчив цю роботу, то я впевнена, що він хотів, щоб її побачили. Знімай свій одяг. Я вже казала, що не була б проти виступати у нашій виставі повністю голою, якби мені дозволили, а це ж просто розвага. Ти ж маєш мету... Священну мету.
— Що ж... Добре. Якщо ви справді цього хочете, — вона тихо проспівала алілуя і вирішила, що їй допомагає сам Фостер. З його благословенням та з картинами Джорджа вона спонукає цих дітей шукати світло.
— Я розстібну.
(— Джилл...)
(— Майкле?)
(— Чекай.)
Місіс Пайвонскі дуже здивувалася і навіть злякалася, коли побачила, що її блискучі трусики та бюстгальтер зникли! Проте Джилл не здивувалась, коли побачила, що її майже новий халат разом з усім іншим одягом зник у нікуди. Натомість вона майже здивувалася, коли зник також і халат Майка; вона справедливо списала це на його гарні котячі манери.
Місіс Пайвонскі закрила вуста рукою — їй перехопило подих. Джилл одразу ж обійняла її.
— Годі, годі, люба! Все добре, ніхто не постраждав, — вона повернула голову і сказала: — Майку! Ти це зробив, тобі й пояснювати.
— Так, Джилл. Пат...
— Що, Смітті?
— Не так давно ти казала, що я не справжній фокусник, що мої трюки — просто спритність рук. Ти збиралася зняти одяг — тож я й зняв його для тебе.
— Але як? І де він?
— Там же, де й халат Джилл, і мій. Він зник.
— Проте не засмучуйся, Патті, — вставила Джилл. — Ми замінимо його. Вдвічі більшою кількістю... І вдвічі кращою. Майку, тобі не слід було цього робити.
— Вибач, Джилл. Я ґрокнув, що це було правильно.
— Ну... Гадаю, що так, — Джилл вирішила, що тітонька Патті не дуже засмутилася, і точно нікому нічого не розкаже: адже вона артистка.
Місіс Пайвонскі не засмучувала ні втрата двох предметів одягу, ні її оголеність, ані оголеність цих двох. Проте її дуже хвилювала теологічна проблема, що, як їй здавалося, розташовувалась за межами її розуміння.
— Смітті? Це була справжня магія?
— Думаю, що це саме те, що ти сказала, — погодився він, використовуючи слова якнайточніше.
— Я б радше назвала це дивом, — різко відповіла вона.
— Можеш називати це так, якщо хочеш. Проте це не спритність рук.
— Я знаю. Ти не був поруч зі мною.
Вона — та, хто щодня тримала в руках живих кобр, хто не раз піднімала голими руками огидних п'яниць (й вони потім про це жалкували), — не боялася. Патриція Пайвонскі не боялася і самого Диявола; її підтримувала віра в те, що вона врятована і таким чином невразлива для Диявола. Проте її непокоїла безпека її друзів.
— Смітті... Подивися мені у вічі. Ти уклав угоду з Дияволом?
— Ні, Пат. Не укладав.
Вона не зводила з нього очей, потім промовила:
— Ти не брешеш.
— Він вміє брехати, тітонько Патті.
— ...Тож це — диво. Смітті... ти святий!
— Я не знаю, Пат.
— Архангел Фостер не знав, що він святий, аж доки не став підлітком... Навіть попри те, що здійснив до того часу багато див. Проте ти — святий; я відчуваю це, — вона замислилася. — Гадаю, що відчула це ще тоді, коли вперше тебе зустріла.
— Я не знаю, Пат.
— Думаю, що це можливо, — погодилася Джилл. — Проте він і справді не знає. Майкле... Думаю, ми вже розповіли забагато для того, щоб не розповісти усе.
— Майкл, — несподівано повторила Патті. — Архангел Михаїл, який зійшов до нас у людському тілі.
— Тітонько Патті, будь ласка! Якщо й так, то він цього не знає...
— Йому й не обов'язково знати. Господь здійснює дива по-своєму.
— Тітонько Патті, чи не були б ви такі ласкаві трохи почекати — й дати щось сказати мені?
За кілька хвилин місіс Пайвонскі визнала, що Майк і справді Людина з Марса; вона погодилася вважати його людиною і поводитися з ним як з людиною... Хоч у глибині душі вона вірила у своє припущення щодо його походження, а також у те, чому він опинився на Землі, пояснюючи (туманно, як на думку Джилл), що Фостер був й справді людною, поки жив на Землі, — проте він також завжди був і архангелом, навіть попри те, що сам цього не знав. Якщо Джилл і Майкл наполягали на тому, що вони — врятовані вона поводитиметься з ними так, як вони просили, — адже шляхи Господні несповідимі.
— Думаю, що ти можеш справедливо назвати нас шукачами, — сказав їй Майк.
— Тоді цього достатньо, мої любі! Я впевнена, що ви врятовані, адже сам Фостер був в юності шукачем. Я допоможу.
Вона взяла участь у ще одному незначному диві. Вони сіли на килимі у коло. Джилл лягла на спину і подумки запропонувала це ж саме Майкові. Без жодних заклинань, без простирадла, яке б могло прикривати сталевий стержень, Майк підняв її догори. Патриція спостерігала за цим зі спокійною радістю, переконана в тому, що її удостоїли честі бачити диво.
— Пат, — сказав Майк, — ляж на підлогу.
Вона лягла без заперечень, так охоче, наче він був сам Фостер. Джилл повернула голову:
— Майку, може ти спочатку опустиш мене?
— Ні, я не можу цього зробити.
Місіс Пайвонскі відчула, як її обережно підіймають. Її це не налякало; вона просто відчула непереборний релігійний захват, схожий на удар блискавки у поперек. Сила, якої вона не знала, відколи була молодою дівчиною, така, ніби до неї торкнувся сам Святий Фостер, — це змусило її розплакатися. Коли Майк підсунув їх ближче одна до одної, і Джилл взяла її за руку, сльози полилися сильніше, проте вона лише злегка схлипувала від радості.
Через якийсь час він обережно опустив їх на підлогу і, як і думав, зрозумів, що зовсім не втомився. Він не міг згадати, коли востаннє був втомлений.
Джилл заговорила до нього:
— Майку... Нам потрібна склянка води.
(— ????)
(— Так, — подумки відповіла вона.)
(— Прекрасна необхідність. Як думаєш, чому вона прийшла сюди?)
(— Я знав. Не був впевнений, що ти знаєш... І схвалиш. Мій брате. Моє власне "я".)
(— Мій брате.)
Майк не підводився, щоб принести води. Він відправив склянку з таці з напоями у ванну, наповнив її з-під крану й повернув у руки Джилл. Місіс Пайвонскі спостерігала майже зацікавлено, проте неуважно; зараз вона була за межею здивування. Джилл взяла склянку і промовила до місіс Пайвонскі: