Коли я зняв пластинку і, наче мене хтось переслідував, вибіг з кабінету, ти витирала склянки, розставлені на обідньому столі. Наступні мої дії були настільки несподівані, що навіть я не можу докладно відновити їх тепер у пам'яті. Наткнувшись на твій опір, я, здається, нарешті збагнув своє становище. Правою рукою я обхопив тебе за плечі, а лівою спробував залізти під спідничку. Ти скрикнула й підскочила, як пружина. Стілець відлетів набік, а зі стола впала склянка й розбилася.
Ми завмерли, навіть не дихаючи, по обидва боки перекинутого стільця. Справді, я, мабуть, повівся надто грубо. Та я знайшов для себе певне виправдання. То була відчайдушна спроба одним зусиллям повернути все, що починав втрачати внаслідок спотворення свого обличчя. Бо після того нещасного випадку між нами припинилася фізична близькість. Хоча теоретично я визнавав, що обличчя має другорядне значення, та насправді уникав ставки віч-на-віч з ним і ховався. Тим самим я загнав себе в глухий кут, а тому зараз мусив кидатися в лобову контратаку. Очевидно, таким способом я хотів довести, що бар'єр, який створило між нами моє обличчя,— це всього-на-всього примара.
Однак і ця спроба провалилася. Відчуття твого стегна, ніби посиланого алебастровим пилом, мандрівними вогниками все ще обпікало кінчики моїх пальців. У горлі пучком колючок застряв крик. Я збирався щось сказати... Хотів багато що висловити... Та не міг видушити із себе ні слова. Виправдання?.. Розради?.. Чи осуду?.. Замість того, щоб виправдовуватись чи жалкувати, краще б я крізь землю запався. А якби я почав наступати, то роздряпав би твоє обличчя так, щоб ти стала схожою на мене або й страшнішою. Раптом ти заплакала. То був жалібний, безутішний плач — так булькає у порожній водогінній трубі повітря, коли відкривають кран.
Несподівано на моєму обличчі утворилася глибока рана. Настільки глибока, що в ній міг би заховатись я сам і ще лишилося б місце. Звідкілясь засочилася якась рідина, схожа на гній із гнилого зуба, й застукала краплями. Водночас, звідусіль — з оббивки стільця, з кутків шафи, з водостоку, з вицвілого, загидженого мухами абажура — як зграя тарганів, у кімнату поповз сморід... Мені так хотілося заткнути чим-небудь діру на моєму обличчі. Хотілося покласти край цій пародії на гру в квача, коли нікого доганяти.
Звідси до плану виготовити маску був лише один крок. Власне кажучи, в такому задумі не було нічого дивного, адже для тогоц щоб проросло зерня бур'яну, досить клаптя землі та краплі вологи. Без особливого запалу — так, наче виконував заздалегідь намічену роботу,— я наступного ж дня заходився переглядати старі наукові журнали. Стаття про штучні органи з пластмаси, яка мене цікавила, начебто вийшла позаторік улітку. Я мав намір виготовити з пластмаси маску й закрити нею діри на обличчі. Згідно з однією теорією, маска — це не просто замінник обличчя, а вияв сильного метафізичного прагнення придбати іншого вигляду, який був би кращим за теперішній. Я теж не дивився на неї, як на одяг — сорочку чи штани,— що їх можна натягати й скидати, коли заманеться. Хто знає, що зробили б первісні люди, які поклонялись ідолам, або юнаки в пору статевої зрілості, а от я не збирався прикрашати вівтар мого другого життя маскою. Хоч би скільки в мене було облич, та я мав залишитися самим собою. Просто невеличкою "комедією масок" я вирішив заповнити трохи задовгий антракт у моєму житті.
Потрібний журнал я швидко знайшов. Із змісту статті випливало, що можна виготовити частини тіла, які принаймні своїм зовнішнім виглядом не відрізнятимуться від справжніх. Все це стосувалося лише форми, а от у відтворенні рухливості було чимало нерозв'язаних питань. Якщо вже я робитиму маску, то хотів би, щоб вона могла набирати певного виразу, щоб могла услід за рухом лицевих м'язів вільно скорочуватись і розтягувалась під час плачу або сміху. Судячи з високого рівня розвитку хімії високомолекулярних сполук, цього можна досягти, але виникав сумнів, чи вистачить наших знань у галузі технології. Та вже те, що я мав якусь надію, впливало на мене, як жарознижуюче. Якщо нема можливості лікувати зуба, то нічого не залишається, як вживати заспокійливі ліки.
Передусім я вирішив зустрітися з К., автором статті про штучні органи, й поговорити з ним. К. сам підійшов до телефону, але був страшно непривітний і розмовляв неохоче. Напевне, його стримувало те, що мав справу зі мною — людиною, яка теж причетна до хімії високомолекулярних сполук. Проте він пообіцяв приділити мені годину часу після четвертої.
Доручивши відповідальному за понадурочну роботу нагляд за приладами й дописавши кілька документів, я негайно вийшов з лабораторії. Вулиця виблискувала, як відполірована, а вітер приносив із собою запах маслин. Та блискуча вулиця і ті духмяні пахощі розбудили в мені щемку заздрість. Чекаючи таксі, я відчував, ніби з усіх боків на мене дивляться, як на непрошеного чужака. Однак, хоч усе навколишнє скидалося на негатив, я терпів це сліпуче сонце, бо сподівався вернути собі позитив, як тільки матиму в руках маску.
Будинок, який я шукав, стояв у тісному житловому кварталі поблизу станції кільцевої лінії електрички. То була звичайнісінька одноповерхова споруда з малопомітною табличкою: "Інститут хімії високомолекулярних сполук К.". Відразу за воротами у дворі стояли одна на одній три клітки з кроликами.
У невеличкій чекальні була витерта дерев'яна лавка, попільниця на ніжках і кілька старих, місячної давності, журналів. Я чомусь почав шкодувати, що прийшов сюди. Інститут — звучало пишно, а насправді таке місце нічим не відрізнялося від кабінету приватного лікаря. Може, К.— звичайнісінький шахрай, що користується довірливістю пацієнтів? Обернувшись, я побачив на стіні дві фотографії в заяложених рамках. На одній — жіночий профіль без підборіддя, як у польової миші. На другій — злегка усміхнене, трохи привабливіше (напевне, після пластичної операції) те ж саме обличчя.
Давалося взнаки тривале безсоння — щось важке скувало мені міжбрів'я, а сидіти на твердій лаві ставало щораз нестерпніше. Нарешті прийшла медсестра і провела мене в сусідню кімнату. Крізь жалюзі до неї проникало молочно-білясте світло. На столику перед підвіконням шприців не було, зате загрозливо блищали якісь незнайомі інструменти. Збоку стояла шафа з історіями хвороб і обертове крісло з бильцями. Навпроти таке ж крісло для пацієнтів. Трохи віддалік — ширма із залізною рамою і невисока роздягаль-ня-кабінка на коліщатках. Стандартне обладнання лікарського кабінету наганяло на мене смуток.