— Справді? А чим ти доведеш, що не брешеш?
— Повірте мені. Адже я нічого поганого не роблю.
— Гаразд, вірю. Та от, здається, на твоїй іграшці написане чуже ім'я.
— Не може бути. Давно колись одна киця сказала... не рябенька, як наша, а біла-білесенька...
— Ти мені її покажеш?
— Я таємниць не видаю.
— Таємниць?
— Давно колись одна киця сказала: "Миші хотіли б повісити мені на шию дзвіночок. Скажи, що маю робити?.."
— А ти хочеш, щоб дядечко купив тобі таку саму іграшку? Тільки від самого факту, що можу ось так перемовлятись,
я відчув задоволення, але наслідки мого загравання набагато перевищили мої сподівання.
Тручись об стіну, дівчинка якийсь час начебто зважувала зміст моїх слів. Потім, глянувши на мене спідлоба, випалила:
— Таємно від тата?
— Авжеж, таємно.
Я мимоволі засміявся (гей, чуєте, засміявся!), а потім, відчувши на собі вплив розвеселілої маски, ще дужче. Здається, і дівчинка нарешті ладна була погодитися зі мною. Розслабивши напружену спину і випнувши нижню губу, вона ніби проспівала:
— Добре... добре...— і сумно обтираючи золотисту іграшку об поділ кофти: — Якщо справді купите, я це віддам... та не думайте, що я крадькома взяла... ні, мені раніше обіцяли... і все ж я віддам... ось піду й віддам... Мені дуже, дуже подобається все, що люди дарують...
Протискаючись до стіни, вона бочком, бочком пробиралася повз мене. Зрештою діти є дітьми... Я вже зовсім заспокоївся, але вона, розминаючись зі мною, прошепотіла:
— Граємо в таємницю!
Граємо в таємницю?.. Що це означає? Та нічого, не варто морочити собі голову. Бо хіба ця недорозвинута дитина здатна на складні хитрощі?.. Найлегше було скинути все на обмеженість її розуму, але ж собака з обмеженим розумом натомість має чутливий нюх... Та сам факт, що це мене турбувало, свідчив, що моя впевненість знову похитнулась.
Який неприємний осад! Навіть якщо обличчя замінити, але не чіпати пам'яті й звичок, то це все одно, що черпати воду цебром без дна. Коли вже нап'яв маску на обличчя, то мав би подбати, щоб вона повністю узгоджувалася з душею. Хотілося б так майстерно перевтілитися, щоб ніякий детектор брехні не розкрив моєї ролі...
Я зняв маску. Просякнута потом клейка речовина відгонила перестиглим виноградом. І тієї ж миті нестерпна втома ринула на мене, як вода із засміченої стічної канави, й почала застигати густим дьогтем у суглобах. Та все залежить від того, як на це подивитись. Для першої спроби загалом непогано. Навіть народити дитину — і це нелегко. Тож хіба треба вважати неприродними деякі промахи й недоладності, коли доросла людина хоче переродитися в зовсім іншій подобі? Чи не краще подякувати за те, що уникнув смертельної рани?
Витерши маску зсередини, я натягнув її на зліпок, а потім, помивши обличчя й намастивши його кремом, вирішив дати шкірі відпочити й ліг на ліжко. Напевне, то була реакція на тривале перенапруження: хоча сонце ще не стояло над заходом, я вмить заснув, а прокинувся аж удосвіта, коли почало розвиднятися.
Дощу не було, але крізь пелену густого туману торговий квартал, відділений від мене вулицею, здавався чорним лісом. Сіре небо — мабуть, теж завдяки туману — відсвічувало рожевувато-фіолетовою барвою. Коли я розчинив вікно і вдихнув на повні груди повітря, тугого, як морський вітер, ця пора дня здалася мені чудовою, наче навмисне приготованою для мене — відлюдника, якому зараз можна не остерігатися чужих поглядів... Чи не в такому ось тумані виявляється справжній образ людини? Усе це фальшиве вбрання — справжнє обличчя, маска, гніздо п'явок — просвічується наскрізь, наче радіоактивними променями... розкривається їхня суть, ядро, а показне оздоблення змивається... людську душу можна покуштувати на смак, як очищений персик. Звісно, за це треба розплатитися самотністю. Та байдуже. А хто сказав, що люди з обличчям не бувають самотніші за мене? Хоч би яка вивіска була на обличчі, а всередині кожна людина чимось схожа на потерпілого корабельну аварію.
Оскільки я хотів позбутися самотності, вона здавалася мені пеклом, а от для людей, що її шукають, вона — напевне, щастя. Гаразд, у такому разі я облишу роль героя слізливої драми, а запишуся добровільно у відлюдники. Якщо вже на моєму обличчі лежить тавро самотності, то чому б не обернути його собі на користь? На щастя, в мене є бог — хімія висо-комолекулярних сполук, є молитва — реологія, є храм — лабораторія, тож нема чого боятися, що самотність заважатиме моїй щоденній роботі. Навпаки, вона гарантуватиме, що кожен мій день буде все простішим, правильнішим, мирні-шим і змістовнішим.
Дивлячись, як небо поступово рожевіє, я відчував, що у мене на душі стає світліше. Звичайно, якщо згадати недавню відчайдушну боротьбу, то така зміна настрою здаватиметься примхливою, неврівноваженою, але коли уявити собі, що так можна виплисти у відкрите море й не повернутися, то нарікати не годиться. Радіючи, що я не пропустив нагоди поміняти курс човна, поки ще видно берег, я озирнувся на маску. Легко й великодушно, щиро й чесно я вирішив з нею попрощатися.
Розлите по небу світло ще не торкнулося маски. Те чуже обличчя без жодного виразу, ніби зберігаючи незалежність і непокірність, опиралося зближенню зі мною. Воно здалося мені злим духом, що прибув з легендарної країни, і я несподівано згадав казку, яку колись прочитав чи почув.
Давно-давно жив собі король. Одного разу він захворів на якусь дивну, жахливу хворобу, від якої тануло його тіло. Ні лікарі, ні ліки не допомагали. І тоді король видав новий закон, який під загрозою смертної кари забороняв усім на нього дивитися. Закон виявився корисним: хоча в короля розтанув ніс, відпали руки — до зап'ястя, зникли ноги — до колін, ніхто не сумнівався, що король живий-здоровий. А тим часом хвороба не відступала, і король, танучи, мов свічка, не міг уже рухатись, а тому нарешті вирішив попросити допомоги, але було пізно — в нього і рот пропав. І от короля не стало. Однак ніхто з вірнопідданих і не подумав, що його немає. Кажуть, що, оскільки той мертвий король уже не чинив зла, то здобув собі славу мудрого правителя і довго користувався любов'ю та шаною народу.