Того дня у щоденнику я записав ось що:
"26 травня. Дощ. За газетним оголошенням відвідав пансіон 8. Побачивши моє обличчя, дівчинка, що гралася в палісаднику, заплакала. Вирішив зупинитися тут — місце гарне, розташування кімнати майже ідеальне. Бадьорить запах нової деревини і фарби. Суміжна кімната теж начебто порожня. Було б добре, якби вдалося орендувати і її, не викликавши підозр, але..."
У пансіоні 8. я не збирався жити під вигаданим прізвищем і видавати себе за когось іншого. Хоч це й може здатися нерозсудливим, але в мене був свій розрахунок. Моє теперішнє обличчя не годилося для дрібного шахрайства. Справді, як тільки та дівчинка, мабуть, школярка, мене помітила, то відразу почала хлипати — наче перед нею плило продовження страшного сну. А от управитель поводився на диво люб'язно — напевно, старався якнайкраще обслужити клієнта...
Ні, привітним був не тільки управитель. Хоч як це прикро, майже всі люди, з якими я стикався, ставилися до мене з
Кансай — район Кіото, Осаки та навколишніх префектур.
підкресленою привітністю. Поки я не заходив з ними у тісні стосунки, на їхніх обличчях з'являлася приязна міна. Це ж природно. Якщо вони не бажали дивитися мені прямо в очі, то принаймні мусили бути чемними. Завдяки цьому я уникнув зайвих розпитувань. Відгороджений від людей стіною їхньої люб'язності, я завжди був цілком самотній.
Майже половина з вісімнадцяти кімнат пансіону 5. була ще не заселена — мабуть, тому, що його збудували недавно. Хоч я і не просив, та управитель вибрав мені найдальшу кімнату, біля запасних сходів на другому поверсі — вираз його обличчя свідчив, що він усе добре розуміє. Кімната мала вже ту перевагу, що її вибрали спеціально для мене. Вона була з ванною, правда, не найкращою, а крім того, на відміну від інших, з великим еркером, схожим на засклену терасу. В кімнаті стояли столик і два стільці. Запасні сходи вели до стоянки на чотири-п'ять машин, і звідти можна було вийти на другу вулицю. Зрозуміло, що й це підвищувало її цінність. Та оскільки я приготувався відразу внести певну суму грошей, то заплатив наперед за три місяці. Принагідно я попросив купити мені в найближчій крамниці постільні речі. Вдаючи, ніби він дуже радий, управитель довго розказував, як справно працює вентиляція, як сонячно в цій кімнаті. Він так розпалився, що, здавалось, от-от почне розповідати про своє життя. Та, на щастя, ключ, який він простягнув мені, випав у нього з руки і дзенькнув об підлогу. Розгубившись, управитель зірвав пломбу з газового крана і квапливо вийшов. Я полегшено зітхнув... От було б добре, якби завжди так легко вдавалося зривати з людей покривало брехні...
Стемніло настільки, що навіть пальців на руці, піднесеній до самих очей, не можна було порахувати. Кімната, яка ще ні разу не давала притулку людині, була справді чужою і непривітною. Та здавалася мені набагато кращою, ніж привітні люди. До того ж, відтоді як сталося те нещастя, я почав відчувати прихильність до темряви. Правду кажучи, було б чудово, якби вмить усі люди на світі втратили очі й забули про існування світла. Тоді б одразу вдалося дійти згоди щодо форми предметів. Кожен знав би, що хліб — це хліб, незалежно від того, трикутний він чи круглий... От, скажімо, було б добре, якби та дівчинка зажмурила очі й не бачила мене, а тільки чула мій голос. Може, тоді ми подружили б — ходили б разом на прогулянки в парк, їли б морозиво... Але навіть при слабому світлі вона помилилася: вважала трикутний хліб не хлібом, а трикутником. Хоча саме світло прозоре, та всі предмети, які потрапляють у його проміння, стають непрозорими.
Однак світло існує, а тому пітьма — це лише обмежена часом відстрочка у виконанні присуду. Я відчинив вікно, і в кімнату, мов клуби чорної пари, ввірвався просякнутий дощем вітер. Я закашлявся і, знявши окуляри, витер сльози. В перехресному світлі автомобільних фар електричні дроти, верхівки телеграфних стовпів та ряди покрівель тьмяно виблискували, наче сліди крейди на погано витертій класній дошці.
В коридорі почулися чиїсь кроки. Звичним рухом я знову надів окуляри. З крамниці принесли постільні речі, які замовив для мене управитель. Гроші я просунув під двері, а куплені речі попросив залишити в коридорі.
Отже, приготування до старту начебто закінчено. Я роздягнувсь і відчинив шафу: на внутрішній стороні стулки було вставлене дзеркало. Я ще раз зняв окуляри, скинув пов'язку і, вдивляючись у дзеркало, почав розбинтовувати обличчя. Накладені трьома шарами бинти просякли потом і здавалися вдвічі важчими, ніж уранці, коли я їх намотував.
Як тільки обличчя відкрилося, на нього виповзли клубки п'явок — багряні набухлі келоїдні шрами... Яке огидне видовище!.. Воно повторюється щодня, як урок,— слід би вже звикнути...
Мене ще дужче роздратував цей, так би мовити, безпідставний переляк. Якщо вдуматись, це просто нерозумна, без жодних підстав чутливість. Навіщо зчиняти переполох з приводу якоїсь там людської оболонки, до того ж невеликої її частини — шкіри обличчя? Щиро кажучи, таке упередження, усталена думка — не рідкість. Наприклад, віра в чаклунство... расові ідеї... безпричинний страх перед зміями (або перед тарганами, про що я згадував раніше в листі)... Ось чому не тільки який-небудь прищуватий пуцьверінок, що живе ілюзіями, а навіть я, завідуючий лабораторією в солідному інституті, припнутий до суспільства, наче корабель якорем, захворів психологічною висипкою. Усвідомлюючи, що не маю причин ненавидіти оте гніздо п'явок, я, проте, не міг із ним примиритись і страждав.
Звичайно, я намагався себе перебороти. Замість того, щоб правду обходити, краще подивитися їй прямо в очі й звикнути до свого становища. Якщо сам не надаватиму цьому уваги, то й інші напевне нічого не помічатимуть. Виходячи з таких міркувань, я охоче заводив в інституті розмови про своє обличчя. Скажімо, з підкресленою жартівливістю порівнював себе з чудовиськом у масці, яке показують у телевізійних мультфільмах. З удаваною веселістю казав, як вигідно все бачити, а самому залишатися невидимим. Найшвидший спосіб звикнути самому — це привчати інших.