Свита головнокомандуючого охнула, а над козацьким строєм пронісся радісний гул схвалення. Запорожці, хоча і не зрозуміли перемов контр-адмірала з ясновельможним князем, вчинок його з нагородою оцінили як належить.
Потьомкін злегка почервонів від досади, але, будучи розумним і достобіса хитрим, не подав виду, що настрій запорожців зачепив його за живе, бо попереду стояло головне і вельми важке завдання — взяти штурмом Очаків, а в цьому ділі запорожці мали зіграти не останню роль.
Ніяк не проявивши своїх почуттів, він мовчки вручив ще одному, останньому, козакові медаль і звелів подати карету. Святковий настрій його був зіпсований, а образу князь приховав глибоко в серці — на дні.
2
Вислухавши Капніста, суддя Пухляков відпив ковток чаю і довго дивився у вікно, обдумуючи те, що почув, а потім важко зітхнув:
— Заплутана історія… Я й сам розумію, що Катря навряд чи могла підпалити хатину зсередини. Свічкою її не підпалиш… Тоді виникає запитання — а хто ж? А за ним друге — хто підпер кілком двері? Палій чи хтось інший?
— Треба шукати того, кому це вигідно, — сказав Капніст.
— Ось у цьому вся заковика — я не бачу того, кому це вигідно, — відповів Пухляков. — Хто мав би користь із загибелі Хуржика? Родичів у нього, окрім сина Василя, немає. Василь чи так, чи інак свою частину отримав би. До того ж він сам потерпів: по всьому видно, до останку згорів у вогні, бо коли б був живий, досі озвався б… Наймити та наймички у смерті господаря не зацікавлені: тепер вони змушені шукати собі нове місце. Може, хтось із гостей?
— Не думаю, — заперечив Капніст. — Хто б зважився на таке? Могли б помітити. А це — тюрма! Або Сибір!
— Ну от, бачите, яке зачароване коло! Підозра падає на одну Катрю…
— Не тільки…
— Що ви хочете сказати? — здивувався Пухляков. — Невже ви ще кого-небудь підозріваєте?
— Не підозріваю, але й не виключаю з числа підозрюваних.
— І хто ж це?
— Луша та Василь.
Пухляков витріщив очі, зовсім не приховуючи того, що він не згоден з думкою свого співбесідника.
— І на якій же підставі ви зачислили їх до підозрюваних? — поцікавився він. — Які у них були мотиви для підпалу?
Капніст відсунув від себе недопиту чашку з холодним чаєм і, збираючись із думками, тихенько потарабанив пальцями по столу.
— Бачите, Сергію Івановичу, можуть бути мотиви не тільки суто матеріальні, а й інші… Ну, скажімо, душевні: ревність, помста, заздрість… Та мало що може підштовхнути людину на злочин!
— Ви маєте якісь факти?
— Ну, фактів я не маю. А з розповіді Катрі дізнався, що Василь був страшенно закоханий у неї.
— То й що з того? — хмикнув Пухляков. — Через це підпалювати власну хату?
— Чого не зробиш у відчаї, вельмишановний Сергію Івановичу! Ревність — страшне почуття! Бажання відомстити батькові, Катрі, просто всьому світові — хіба це не причина?
— Ну, добре, хай і так, хоч віриться з трудом… А Луша? Яка у неї була причина?
— Ну тут значно простіше: непогана собою дівчина, але убога сирота, вирішила будь-що заманити в свої сіті заможного вдівця або його сина, щоб стати багатою господинею. Однак обидва Хуржики — старший і молодий — відкинули її домагання, і вона, дівчина недурна, зразу зрозуміла, хто стоїть на перешкоді. Катря! Отож тут маємо справу теж з помстою. Помста за розрушені і втрачені ілюзії — ось мотив дій цієї дівчини… Одним махом вона хотіла усунути і Хуржика, і Катрю. Зостався б один-єдиний спадкоємець — Василь. І коли б не стало Катрі, він скоро забув би її і, може, кинув би оком на живу і непогану собою дівчину — Лушу… Так їй гадалося, та не так сталося: Хуржик згорів, Катря врятувалася, його вдова і законна, нарівні з Василем, спадкоємниця. І хоча Василь по всіх Божих та людських законах не мав права тепер одружитися з нею, своєю мачухою, але й розлюбити її не зміг би так швидко. Це в Лушині наміри зовсім не входило. Отож вона пускає чутку, що то Катря підпалила хатину. А щоб було вірогідніше, вигадує й друге, що Катря — відьма, бо ворожінням привабила до себе обох Хуржиків у надії, що хоч один з них та клюне на її приманку.
Пухляков потер пальцем кінчик носа, закотив очі під лоба.
— Тут щось є, але дуже вже складно. Навряд чи проста дівчина-наймичка до всього цього могла б додуматися.
— А чому б нам з нею не поговорити? З одного боку, ми дізналися б, що воно за цяця, а з другого — змусили б її занепокоїтися і, як наслідок, десь у чомусь допуститися помилки.
— Можна й поговорити, — погодився Пухляков і покалатав дзвоником.
У кімнату зайшов Грицько.
— Чого зволите, пане?
— Ти ось що, хлопче, піди до дяка Непийпива і поклич сюди Лушу… Ну оту дівчину, що служила в Хуржика, а тепер служить у дяка. Ти ж знаєш!
— Та знаю… — Грицько м’явся.
— То чого ж стоїш? Іди! Та щоб одна нога тут, а друга — там!
Грицько поволі поколивав до дверей. Там став, подумав, потім, почухавши голову, перепитав:
— Так Лушу?
— Лушу, я ж казав.
— Щоб сюди?
— Та не кудись! Звичайно, сюди!
Грицько пішов. Повернувся з Лушею лише через півгодини.
Пухляков, що з нетерплячки уже совався на стільці, аж руками сплеснув.
— І де тебе носило? Це ж поряд, через дорогу!
— Та як іти! — огризнувся Грицько. — Якщо прямо, то близько, справді через дорогу, а якщо через Кузні, то й зовсім не близько! Он гак який!
— Та що тебе носило через Кузні, йолопе!
— Ніщо не носило. Але ж пообідати чоловікові треба чи ні?
— Я скільки тебе вчив: зроби діло, а тоді гуляй сміло!
— Та я ж так і роблю, пане. Хіба обід не діло? — обурився Грицько.
— Поговори мені! Іди! Горенько моє! — зітхнув Пухляков і показав на лаву. — Сідай, Лушо! Ось Василь Васильович поговорити з тобою хоче!
Капніст уважно оглянув дівчину з ніг до голови. Років двадцять. Може, трохи більше. Смілива — дивиться прямо, не відводить погляду, але в очах — очікування, змішане з тривогою. Досить миловидна. Була б навіть гарна, коли б не якась хижість в обрисах рота, наповнених дрібними, як у миші, зубами.
— Лушо, — звернувся він до неї, — я хочу поговорити з тобою про пожежу у Хуржиків під час весілля. Ти ж, кажуть, була там?
— Була. Я вже розповідала панові судді, — відповіла та стримано.
— Я знаю… А скажи мені, Катря справді відьма чи ти це вигадала?