— Кажуть, у тебе був хлопець…
— Був… Івась… Та з ним сталося якесь лихо… Не повернувся з Криму разом з чумаками. І до цього часу немає його… Я ждала більше року!
— Ну, а тепер скажи мені, що за дівчина Луша… Теж наймичка?
— Так.
— Що ти про неї можеш сказати?
Катря зблідла, губи її ображено затремтіли:
— Не хочу про неї й говорити!
— Чому?
— Негідниця вона! Це від неї пішло, що я відьма! Наговорила судді такого, що мені хоч з мосту та в воду! Набрехала, що то я підпалила хатину, щоб позбутися нелюбого чоловіка!
— А ти справді не підпалювала?
— Бога бійтеся, паночку! Хіба я звірюка яка? Я ж дала матері слово і Хуржикові, що піду за нього… Та й самі подумайте, чим би я підпалила хатину зсередини? Свічкою? Але ж хатина мазана — як її підпалиш? Хіба глина горить?
— До речі, чого ти з чоловіком опинилася в хатині? — Катря почервоніла по самі вуха, і Капніст, зрозумівши, що ляпнув дурницю, спохватився. — Власне, можеш не відповідати на це запитання. Пробач, будь ласка.
Але Катря відповіла:
— Ну ви ж знаєте — такий весільний звичай. Жінки увечері відвели нас туди… Там уже було приготовлене ліжко…
— Так, так, я це знаю… Пробач мені… Ну… а що було далі? Ще раз вибач за незручне запитання…
— Нас залишили в хатині самих… П'яний Хуржик ледве тримався на ногах і відразу сів на ліжко, а мені наказав роздягнутися. Я пішла в сусідню кімнату і роздягнулася, а коли повернулася, то він уже схилився на подушки і заснув… Я зраділа цьому і не стала його будити, сіла біля вікна і так, задумавшись над своєю нещасливою долею, довго сиділа, аж поки не побачила за вікном червонясту заграву та не почула запаху диму. Я кинулася в сіни, до дверей. Тут уже було чути, як палахкотить солома на дахові, як тріщать лата та крокви у вируючому полум’ї. Я перелякалася і хотіла вискочити надвір, щоб покликати людей, але двері не відчинилися, мовби хтось їх підпер кілком.
— Підпер кілком? — аж кинувся Капніст. — Ти про це казала судді Пухлякову?
— Ні, не казала… А він не запитував, чому я не покликала людей або чому не витягла з хати Хуржика.
— Що ж далі?
— Я кинулась назад, вибила вікно, і спробувала витягти через нього Хуржика, якого не могла добудитися.
— Ну й що?
— Я зуміла лише стягнути його з ліжка на долівку, а підняти, щоб витягти через вікно, у мене не вистачило сили. Він такий важкий!
— Ще б пак! І тоді ти…
— У вікно вже шугало полум’я, стеля почорніла, тріщала і от-от могла впасти. І тоді Параска вилила на мене крізь вікно відро води і наказала стрибати… І я стрибнула… Прямо в полум’я… А там мене ще раз хтось облив холодною водою… Так я врятувалася від страшної смерті…
Вона замовкла і з надією підвела очі на свого співбесідника, ніби питала: ну, в чім же моя вина? Але він запитав ще:
— А чому Луша назвала тебе відьмою? Чи, може, хтось перший вимовив це слово?
— Та Луша ж!
— А чому саме відьмою? Невже тільки тому, що застала, як ти ворожила? Але майже кожному хоч раз у житті ворожила циганка чи баба-ворожка. Та можна й самому собі поворожити. Хіба не так? Це у нас звично. Мабуть, немає тієї дівчини, яка б не хотіла знати свого майбутнього…
— Бачите, коли Луша стала на службу до Хуржиків і побачила ще не старого вдівця і його сина-парубка, то почала відразу підбивати до обох клинці, щоб сподобатись комусь і вийти заміж. Дуже вже їй хотілося стати заможною господинею. Але вони не звертали на неї ніякої уваги. І вона швидко зрозуміла чому.
Катря раптом замовкла, ніби спіткнулась на якомусь слові, — аж Капністові довелося перепитати.
— А чому, Катре?
Дівчина зніяковіла, щоки її знову зарожевіли.
— Та… Аж соромно мені казати…
— Обидва закохалися в тебе? — допоміг їй Капніст.
— Так, — ще більше зніяковіла Катря і опустила очі. — А як ви здогадалися?
Капніст усміхнувся, розвів руками.
— Бачиш, неважко здогадатися… Ти гарна дівчина, — отож не дивно, що в тебе закохалися і батько, і син… До речі, де ж подівся син? Як його?
— Василь.
— Де ж подівся Василь?
— Не знаю. Я його не бачила після пожежі.
— А до того?
— А до того сидів за весільним столом… Блідий, мов смерть… Мені було жалко його.
— Все-таки — де ж він подівся? Невже ніхто не бачив?
— Люди кажуть, що згорів, як і батько… А я думаю, що після всього пережитого зійшов з дому… Адже йому нелегко… Йому важче, ніж будь-кому. Як він мучився і переживав, бідний, в останні тижні, — і словами не переказати!
Капніст задумливо дивився на Катрю. Ні, що б не говорили люди, ця дівчина не винна у підпалі Хуржикової оселі і в його смерті. Відповіді її осмислені, щирі, мов на сповіді. Ніякого намагання викрутитись, ніякого лжесвідчення. Дивиться прямо — у вічі. Тримається достойно. Хіба що трохи ніяковіє від того, що одягнута в якусь стару лахманину, накинуту наопашки на білу сорочку, на якій видніються сліди сажі. Тиха, спокійна. Аж не віриться, що, як розповідав Пухляков, накинулась на Лушу, мов фурія. Хоча, коли вникнути в її тодішній душевний стан, і це можна зрозуміти і виправдати.
Однак неясними залишалися кілька запитань: хто підпалив хатину, хто і навіщо підпер кілком двері і де подівся Василь? Пухляков каже, що обгорілий труп Хуржика знайдено, знайдено також і залишки обгорілого дубового кілка, яким, напевне, були підперті двері хатини. А от ніяких слідів Василя не виявлено.
Невже й справді він зійшов з дому? На це запитання відповідь дасть лише час.
— Скажи мені, Катре, — звернувся він до дівчини, — і це вже останнє запитання: за кого б ти пішла заміж, коли б тобі було дано право вибирати, — за старого Хуржика чи за його сина Василя?
— Ні за кого, бо я любила і досі люблю одного Івася! — твердо відповіла Катря.
— А все ж?
— Ну, коли б я мала право вибирати, то вибрала б молодого… Але ж такого права я не мала. Хуржик і мене міцно тримав у кулаці, а Василя ще міцніше… Коли б ви знали, як Василь просив батька, як повзав у нього в ногах, щоб відступився від мене! Як плакав! Та батько не відступився! Не дозволив одружитися зі мною! Мов навіжений, кричав на нього, відкидав усі Василеві благання! Мов лютий звір, погрожував, що битиме, що позбавить спадку… Мені було легше, ніж Василеві, бо після смерті Івася все мені збайдужіло, навіть життя…