Однак на переправі чумаків чекала несподіванка. Другого дня після прибуття до Берислава валку оточили солдати. До Хуржика підійшов офіцер — запитав:
— Отаман валки?
— Так, — відповів Хуржик.
— Відійдемо трохи. Треба поговорити.
Коли відійшли вбік, офіцер знову запитав:
— Грамотний?
— Читати й писати вмію.
Офіцер витягнув з-за обшлага мундира папір — показав ошелешеному Хуржикові розмашистий підпис: Потьомкін.
— Бачив?
— Бачив. Але що це означає, пане офіцере? Яке відношення цей папір має до мене?
Той зробив суворе обличчя.
— Йде війна! Ми забираємо для потреб армії всю твою сіль!
Хуржиків язик затерп.
— Як — забираєте?
Офіцер усміхнувся, поплескав отамана по плечу.
— Та не лякайся! Не даром, а за гроші! Для армії потрібна сіль. Багато солі! Війна буде затяжна, і князь Таврійський послав мою команду скупити цілу валку.
У Хуржика відлягло від серця.
— Ху-у! Перелякав ти мене, служивий! — зітхнув з полегшенням. — А по чім заплатиш і коли заплатиш?
Офіцер оглянувся. Переконавшись, що ніхто не може почути його, все ж понизив голос:
— Заплачу добре — не пошкодуєш…
— Так солі ж не привезу додому! Що люди скажуть? — не здавався Хуржик.
— Чудило ти, отамане! Вернешся до Перекопу — купиш скільки твоїй душі завгодно! Я знаю, що деякі чумаки за літо двічі обертаються до Криму, а тобі щастя само йде до рук — тут близько. Такий бариш матимеш! Але…
Хуржик уже й сам замикитив, що буде вигідно, однак останнє слово офіцера насторожило його.
— Що — "але", служивий?
Офіцер зовсім понизив голос.
— Бачиш, отамане, я тобі роблю вигоду, то й ти мені перекинь що-небудь…
— Як же це зробити? Чумаки не погодяться…
— А чумакам і не треба знати, — підморгнув офіцер. — Я складу папір, тобто напишу купчу, що сіль куплю у тебе на злотий дорожче за пуд, але ти чумакам про це — ні гу-гу… Зі злотого тобі перепаде п’ятачок, а мені — гривеник. Тобі лиш треба прикласти руку до паперу — і мовчати! — офіцер насторожено дивився на отамана. — Ну, то як?
Хуржик ураз збагнув вигоду, хоча й розумів, що якийсь ризик є:
— А якщо князь дізнається? Не зносити тоді голови!
— Чудило ти, їй-богу! Це в першу чергу торкається моєї голови! А з твоєї й волос не впаде, якщо сам не розпатякаєш!
Хуржик подумав, що й справді цю змову ніякий собака не розкриє, якщо вони з офіцером самі не розпатякають, а тому сказав рішуче:
— Гаразд, пиши купчу, а я поговорю з чумаками.
Того ж вечора чумаки перевантажили сіль на галеру, що підійшла до берега, і почали лаштувати вози у зворотну дорогу — знову до Криму. Всі розуміли, що їм несподівано привалив подвійний заробіток. Таке трапляється нечасто — і від того було радісно на душі.
Вранці, коли їли гарячу кашу, до берега пристало чотири чайки-галери, і з них висипали запорожці — з пістолями та рушницями, з порохівницями та шаблями, навіть з чубами-оселедцями на голених головах.
— Браття чумаки, виручайте! Приспіла пора сніданок варити, а солі ані друзки! Вже який день їмо все прісне, не солоне!
— Та в нас самих катма! Все продали!
— Ну, хоч торбинка знайдеться?
— Знайдеться торбинка. Для себе зберігаємо.
— То й поділіться з нами!
До гурту підійшов Безкровний — витріщив очі.
— Братчики! Та з якого ви світу? Невже ж знову бачу запорожців? Невже це не сон? Як же це? — Він протер очі.
До нього пропхався через натовп якийсь здоровань з голеною головою, чорним вусом та опасистим черевом і загріб його в обійми.
— Їй-богу, Безкровний! Михайло Безкровний! От щоб я вмер — він. Та звідки ти взявся, братику? Невже чумакуєш?
Безкровний звільнився з обіймів і розставив руки.
— Боже! Охрім! Гупало! Побратиме дорогий! От не чекав зустріти тебе, та й ще зі зброєю! На чайці! Невже запорожцям дозволено знову відбудувати Січ, створити військо?
— Як бачиш! — Гупало випростав груди, показав на товаришів, на їхню зброю, на чайки. — А чого ти дивуєшся?
— Ну, як же! Хіба ти забув, що Січ була знищена, сплюндрована — і сліду генерал Текелій не залишив від неї!
— Е-е, брате, як таке забути! Та часи змінилися. Війна! Знову війна з басурманами! От цариця з Потьомкіним і згадала про нас. Недарма кажуть — як тривога, то й до Бога! Тому і вдарив той халамидник Грицько Нечеса чолом нашим отаманам: Харкові Чепізі, Антонові Головатому, Сидору Білому та Легкоступові, щоб збирали тих запорожців, що повернулися з-під турка та жили по очаківських степах. Отож і зібралися ми під проводом Сидора Білого. Та й немало — вже більше двадцяти тисяч. Спочатку таборилися ми поблизу Берислава, потім Білий перевів нас у Прогної, колишню запорізьку паланку на Кінбурнській косі, а звідти невдовзі ми знялися і стали кошем у Василькові, що на лівому березі Бузького лиману. Отож і прямуємо ниньки туди, забравши решту хлопців, що залишилися тут. Лише називаємося ми тепер не Низовим товариством запорозьким, а Вірним Військом Запорозьким. Таку назву дав нам князь Потьомкін, нечестивець Грицько Нечеса, на догоду цариці. Та біс з ними — з царицею та її хваворитом! Головне — ми знову при зброї і знову будемо битися зі споконвічним противником нашим — турецьким султаном! Будемо збройно відстоювати наші землі понад Дніпром, Бугом та Чорним морем!.. Ну, а ти ж як? Бачу — живий, здоровий!
Безкровний зітхнув:
— І живий, і здоровий, і дітьми обсівся. Та розвередив ти ниньки мою давню рану — аж занило серце!
— Чого б то?
— Ну як же! Був запорожцем, а став гречкосієм, чумаком! Волам хвости кручу, хай би подохли! Побачив вас — і нутрощі перевернулися. Так і хочеться кинути к лихій мамі та й попливти з вами! Дихнути ще раз тією волею, що виколисала мене на берегах Дніпра!
— Так що тебе тримає? Гайда з нами!
— А приймете?
— Питаєш! Чого б же ми не прийняли до свого коша колись хороброго козака Безкровного? Хіба, може, став боягузом?
— Та ні.
— Ну, то й кидай своїх волів та приставай до нас!
— А що — і пристану! От тільки доручу свої мажі хлопцям.
Чумаки, що чули цю розмову, занепокоїлися. Земляки Безкровного, засульці, загомоніли:
— Михайле, одумайся! Дома ж діти залишилися! Жінка! Ніхто ж тебе силоміць не тягне на війну!
— Та й солі ще треба купити!
— І додому допровадити!
— І продати, щоб із баришем бути!