Він удруге підняв нагая. Та вдарити не встиг — Івасева рука несподівано перехопила нагайку в повітрі.
На мить бей отетерів, залупав банькатими очима, а потім налився кров’ю, затупотів ногами, оскаженів і почав періщити Івася.
— Гей, люди, сюди! До мене! — закричав на весь двір. — Схопіть обох! Киньте в зіндан! У зіндан їх!
Хлопці не чинили опору. Та й було б не розумно — опиратися проти шістьох дужих озброєних джигітів!
Їх привели до глибокої ями в кінці двору за сараями і звеліли по драбині спускатися вниз. В ямі було напівтемно. Хоча стояло ясне надвечір’я, крізь зарості дикого винограду, ліан, жимолості та різних бур’янів, що понависали понад ямою, сюди проникало зовсім мало світла.
Як тільки хлопці спустилися вниз, джигіти витягли драбину й пішли геть. Стало тихо й парко, пахло перетлілим листям.
Раптом під ногами щось зашелестіло.
Керім злякано шепнув:
— Ой, гадюка!
Івась мав на ногах чоботи і не дуже побоювався гадюк. Керім же був узутий у неглибокі шкіряні чарухи-постоли — і гадюка могла запросто вкусити його за кісточку чи за литку.
Івась нахилився, придивляючись. Щось знову зашурхотіло, ворухнулося сухе листя.
— Миша! — гукнув з полегшенням. — Всього лиш миша! Дивись!
Справді, в кутку, серед листя, вовтузилася маленька сіра мишка.
Керім зітхнув, усміхнувся, потім засміявся голосно:
— Ху-у! Налякала, клята!
Але сміх його був неприродно напружений, нервовий. Видно, хлопець злякався не на жарт. Та й було чого: батькова смерть назавжди врізалася в його пам’ять.
Трохи заспокоївшись, вони оглянули свою темницю. Це була глибока, в три людські зрости, квадратна яма, висічена в білясто-сірому вапняку. Причому її стіни були не прямовисні, а похилі і нависали над головою, так що отвір був значно вужчий, ніж дно, на якому могли вільно вміститися кілька в’язнів. Ні, без драбини чи вірьовки звідси не виберешся!
Не знайшли вони тут ні гадюк, ні тарантулів, й це їх обрадувало: отже, можна не стояти цілу ніч на ногах, а прилягти на товстий шар зіпрілого листя, що за тривалий час нападало із звисаючих майже до дна дикого винограду та міцних ліан, що плелися по стінах.
Вони сіли посередині, де було світліше.
— Чого бей прискіпався до тебе? — спитав Івась.
— Розгнівався за те, що я не послухався його наказу і зачинив тебе в сарай, а не запроторив в оцю яму. Дуже боїться, щоб ти не втік звідси, бо дав слово твоєму хазяїнові, що ти ніколи не повернешся на Україну.
— Отже, з-за мене… Я так і думав!.. Дякую тобі, Керіме, — ти добрий хлопець! Постраждав безневинно, — адже я тобі ніхто!
— Ну, чому ніхто? Ти теж людина… А моя ненька вчила мене допомагати всім стражденним… Ти теж пострадав безневинно!
— Я постраждав через кохану дівчину, яку хоче відібрати у мене хазяїн. Закохався, бач, старий песиголовець і вирішив позбутися мене таким негідним чином. Але всупереч усьому, я виживу — мушу вижити! — і повернуся, щоб відомстити своєму кривдникові! Та й Катрю хочу побачити. Буде вона вже замужем на той час чи ні — байдуже. Хочу, щоб знала, що зі мною трапилося…
— Заздрю тобі, — сумно сказав Керім.
— Заздриш? З чого б то?
— Бачиш, ти був наймитом, а мав дівчину, міг одружитися з нею. А в нас усе інакше… Я батрак — ні землі в мене, ні коней, ні овець. Щоб одружитися, я повинен заплатити калим. А з чого? З дванадцяти літ я пішов у найми до бея Шакір-заде, — спочатку за підпаска, згодом пас беєві отари, а коли завернуло з шістнадцяти і став дорослим, мене було відправлено в каменоломні, які приносять чималі прибутки, а всім, хто там працює, лише мозолі та каторжну працю… Ну, ти сам незабаром пересвідчишся, що то означає камінь лупати!
— Звідки ти знаєш, що й мене пошлють туди?
— Важчої праці, ніж там, немає… Отож не важко здогадатися. Та не сумуй — будемо разом!
— Я й не сумую… До роботи я звик.
Вони ще довго говорили, розповідали один одному про своє життя, в обох не легке, сирітське, нужденне. Івась дізнався, що Керімів батько з молодим беєм Шакіром-заде ще в 1769 році, під час останньої російсько-турецької війни, ходив походом на Україну. А що був круглим сиротою і батраком і не мав ніякої надії зібрати грошей на калим, щоб одружитися, вивіз собі з Мерефи, яку Шакір-заде своїм загоном пограбував та спалив дотла, молоду дівчину Настю, котра стала йому за дружину і наступного року народила сина Керіма. Своїми руками він наламав каменю, намісив глини і склав над морем, на пустирищі, хатину. Керім невиразно пам’ятає батька, бо одного разу його привезли додому на гарбі мертвого. Лише добре пам’ятає, як гірко плакала мати, коли батька ховали.
Пізніше він дізнався, що батька вкусила гадюка в зіндані, куди за якусь провину кинув його бей. Бей забув про цей випадок, а Керім пам’ятав і не забував.
Давно настала ніч, зійшов місяць, з моря долітав глухий шум прибою, а вони все розповідали і розповідали один одному про своє життя, аж поки наліг сон і зморив обох так, що незчулися, як і поснули посеред ями.
Прокинувся Івась від несподіваного крику. Схопився. Вже зійшло сонце, і в ямі було видно. Керім сидів поряд, безтямними очима втупившись у куток, і кричав.
— Що таке? Що сталося? — кинувся до нього Івась.
Тримаючись одною рукою за ногу, хлопець другою тикав туди, де звисали ліани.
— Там, там! Гадюка! Вона вкусила мене! О Аллах! Я умираю! Убий її!
Івась схопився — кинувся туди, куди показував Керім. Справді. Там довга сіра гадюка, звиваючись, намагалася вилізти по ліані вгору. Була б втекла, коли б Івась не придушив її чоботом до стіни, і вона з розчавленою головою впала додолу, але ще довго билася в передсмертних судорогах.
Потім нахилився до Керіма.
— Покажи рану!
Керім підняв холошу. На нижній частині гомілки, вище кісточки, червоніли дві невелички ранки. Івась швидко нагнувся і припав до них губами, почав висмоктувати кров і спльовувати набік.
— Що ти робиш? — вигукнув Керім, відсмикуючи ногу.
— Спокійно! Я висмокчу отруту!..
— Це не допоможе! Я помру! — Відчай і приреченість прозвучали в голосі хлопця.
— Не заважай! — гримнув на нього Івась і знову припав ротом до ранок.
Він пальцями лівої руки міцно передушив ногу нижче коліна, так що вона аж посиніла, і все смоктав і спльовував, смоктав і спльовував.