Той витріщив очі.
— Ти що, хохол, здурів? Буде цариця їсти твою задрипану кашу! Та вона знаєш що їсть?
— А що?
— Вустриці!
— Вустриці? А що це воно таке?
— Ну, риба така! Без кісток! Ех ти, дєрєвня! Питаєш!
Чумаки здивовано перезирнулись, уперше почувши про таку рибу. А колишній запорожець Безкровний, опасистий, поголений заради майбутньої зустрічі з "вражою бабою" (інакше він царицю не називав), гучно зареготав:
— Га-га-га! Та яка то риба! То морська черепашка! Молюск такий!
— Молюск? Черепашка? І ото цариця ласує ним? Гидота яка!
— Та наша каша в сто разів смачніша за якусь черепашку!
Чумаки розвеселилися. Хтось почав розповідати побрехеньку про царицю і Потьомкіна. Але капрал набрав поважного вигляду і гримнув:
— Ану, прекратіть! Хто сміє? Понімать нада! Цариця ж! О!
Чумаки замовкли і повернули голови до вулиці, з якої вискочив вершник і помчав прямо до них. То був кінний посланець Потьомкіна. Ще здалеку він гукнув:
— Ідуть! Її величність! З князем і графами!
Берег затих. Скільки чекали на царицю, скільки було розмов, хвилювань! Аякже! В які-то віки простому чумакові випадає нагода побачити царицю, самодержицю всеросійську! І ось так раптово — їде! Хоч і чекали, а все ж ніби й не вірили. Буде — не буде! А може, щось трапиться? А може, не захоче звернути до них? А тут — на тобі! Їде!
Хуржик заметушився, ляснув батогом:
— По місцях! І не патякайте зайвого язиком! Я один говоритиму!
Ледве встигли чумаки зайняти свої місця — хто біля багаття, хто біля маж, а дехто просто на зеленому лужку, як з міста виринула кавалькада вершників, а за нею — ціла низка ридванів та карет. Чумаки посхоплювалися зі своїх місць і схилили в поклоні чубаті голови. В їхніх очах зарябіло від блиску золотих еполетів, орденів, дорогої зброї, вишуканого одягу та не менш вишуканої кінської збруї.
З переднього ридвана, підтримувана під руки Потьомкіним, зійшла Катерина. Немолода, розповніла, з високою зачіскою, вона нетвердо ступала по м’якій траві і зразу ж сіла в приготовлене для неї крісло. Вона з цікавістю і деяким острахом споглядала на мальовничий гурт худих, жилавих, запечених на сонці чубатих чоловіків, що, вирядившись у білі полотняні сорочки та шаровари, вільно розташувалися великим півколом на траві та возах.
— Оце і є малоросійські чумаки? — запитала тихо.
— Українські, ваша величність, — так же тихо відповів Потьомкін. — Так вони себе називають.
— Хай і так, — погодилася цариця. — Чула я, що вони приносять велику вигоду торгівлі і всьому суспільству.
— Так, ваша величність. За літо чумаки перевозять сотні тисяч пудів різних товарів — пшениці, солі, риби, вина та багато іншого. Одні їдуть до Хаджибея, другі — в Крим, треті — на Дон та Волгу. Вся Україна поснована чумацькими шляхами. А під час війни їхня допомога просто неоціненна! Вони доставляють провіант, порох, ядра… Я вже не кажу, що без їхньої важкої і небезпечної професії весь народ залишився б без солі, ваша імператорська величність.
— Я розумію важливість цього. Піднесіть від мене чумакам по кухлю горілки — за вірну службу!
Хуржик упав на коліна.
— Спасибі, ваша імператорська величність, за ласку… Однак у поході не можна… Такий наш звичай…
Потьомкін враз насупився, перебив його:
— Царська ласка вище звичаїв! Приймай, отамане, подарунок імператриці та вгости своїх людей. А зараз хай чумаки заспівають її величності своїх малоросійських чи то пак українських пісень! Її величність наслухана про їхню мелодійність і солодкозвучнісь…
Хуржик ще нижче вклонився. Подумав — ну й дурний, що ляпнув про сувору заборону пити в поході. Хай хлопці вип’ють на дурничку! Хіба йому шкода!
Солдати тим часом знесли з воза чимале барило, поставили на лужку, поблизу багаття.
Хуржик гукнув до чумаків:
— Дякуйте паніматці за подарунок! Та заспівайте їй нашу гарну пісню. Івасю, починай!
— А яку? — спитав, Івась і сів на барило, поставивши на коліна кобзу. Чумаки, котрі вміли співати, вишикувалися півколом.
— Ну, щось, таке, щоб за серце брало. Про кохання, чи що! Паніматка любить такі пісні…
Почувши, як чумаки величають імператрицю, Безбородько, що сидів по праву руку від неї, усміхнувся і впівголоса пояснив.
— Ваша величність, "кохання" по-малоросійському — це любов, а "паніматка" — шанобливе звертання до високотитулованої особи жіночої статі.
Князь злукавив, промовчавши, що паніматкою на Україні називають кожну господиню поважного віку. Але Катерина відповіла:
— Я так і зрозуміла, графе.
Тим часом Івась пройшовся пальцями по струнах кобзи — пролунав їхній мелодійний передзвін, а до нього раптом долучився соковитий парубоцький баритон:
Ой, ти, місяцю, ти, зіронька ясная!
Ой, ти парубок — я дівчина красная,
Ой, ти парубок — я дівчина красна,
В зеленім саду я тобі коня пасла.
Ой, пасла, пасла з вечора до півночі,
Упала роса на мої карі очі.
Не так на очі, як на русую косу.
Серце-парубоче, віночка не доношу!
Івась заспівував, чумаки вторили басами, і ніжна мелодія цієї чарівної пісні, м’яко відлунюючись від темно-зеленої стіни гаю, довго лунала в золотих присмерках тихого травневого вечора. Цариця була заворожена, вражена. І чарами весняної української природи, і ліричним голосом співака, і всім романтичним антуражем, таким незвичним для Катерини. Коли пісня затихла, вона тихо вигукнула:
— Яка прегарна пісня! І який чудовий голос у того молодця! — і повернулася до Потьомкіна. — Князю, переговори з ним, щоб забрати його в Петербург, у придворний хор. У малоросів чудові голоси!
Потьомкін вклонився.
— Буде зроблено, ваша величність. Але спершу хай поспіває! Голос у нього справді прегарний. Та й сам парубок нічогенький. Якщо трохи обтесати, приодягнути відповідно, надати лоску, то буде окрасою хору, — і значуще глянув на Безбородька, а той мовчки прикрив очі повіками, даючи зрозуміти, що розгадав потаємні заміри ласої на чоловічі втіхи старіючої імператриці.
Чумаки ще довго співали, аж поки зовсім не смерклося. Тоді Катерина подякувала Потьомкіну та співакам і підвелася, кинувши ніби між іншим:
— Так не забудь же, князю, про мою просьбу! Вечір був чудовий!
Потьомкін запевнив:
— Не звольте безпокоїтись, ваша величність. Я зараз же з ним поговорю!