На журавлиній оболоні Данило зупинився, тоскно оглянувся навсебіч. Куди ж він відходить?.. Ні, то від нього відходило літо, відходила дрімота колоса, відходила доля. Наздоганяй — не здоженеш, і все одно треба йти... Колись, у дитинстві, він знав, що край землі стоїть золота брама, а за нею сходить сонце. А де ж тепер його брама і що стоїть за нею? Напевне, усе лихе, окрім сонця. Зсутулившись, він потягнув за собою приторблену тінь, і, здається, навіть вона зараз мала вагу.
Позаду почувся приглушений скрик. Данило сполохано озирнувся. До нього нерівне, як лугова чайка, бігла якась жінка.
Ось вона зупинилась біля самотньої верби, благальне підняла руки — і на них, і в широкі рукави сорочки почали натікати тіні чи небо.
Хто б це? Невже Оксана? Так воно і б.
З простягнутими руками Оксана добігла до нього, схлипуючи, впала йому на груди, обдала розплетеними зі сну косами.
— Данилку, братику, за що ж тебе? За що посиротили нас?.. — І такі жалі, і така віковічна туга матерів була в її голосі, що в нього затремтіли повіки.
— Не плач, сестро, не треба.
— Це не я, це моя доля плаче, — сказала давніми словами. — Як же мені без тебе у світі, — і оглянулась на світ, що мовчки підіймав трави, розхилював колос, тремтів місячним смутком і озивався скрипом деркача.
— Дітей, Оксаночко, доглядай та хоч інколи згадуй мене. Іди. — Він тричі поцілував сестру, одірвав її од себе і швидко пішов до болота. Коли оглянувся, Оксана ще стояла па журавлиній оболоні, притримуючи рукою серце.
Де оболонь переходила в болото, йому в вічі впала трилиста вахта, ота добра рослина, що і лікує людину, і попереджає: не йди далі, бо вже починаються небезпечні місця.
Оці небезпечні місця війнули на нього важким духом баговиння, жабурників і того зілля, яке чаклунки збирають для трути. Під ногами почала м'яко вгинатися прогнила земля, яка невідь-що ховала під собою і для чогось смертельні продухи затягувала безневинними незабудками. Вдень ці вікна можна обійти, а як уночі"' в облудному світлі місяця? Повертай, чоловіче, поки не пізно, назад. Але до кого, до чого? Що ти лишив за собою?.. Свою працю, своє літо, свій колос, але вони мовчазні, не можуть захистити тебе, та ще тоді, коли й люди мовчать. Ні, назад вороття немає.
Болото, немов живе, хапало його за ноги, зяовісно чмокало, тріскалось, а далі почало хрипіти, наче в його глибині прокинулись голоси затягнутих ним людей.
Страх поповз по спині Данила. Здавалося ж, знав, як перейти це гибле місце, та ба — збився поночі. Ще такого бракувало йому. І чи вирветься він з цього передсмертного хрипіння, чи заляшиться в ньому навіки, отак як і не було на світі людини?
Дурманний сік, дурманні трави навколо, дурмані думи в тобі. А треба жити, треба ж якось жити! Не тільки ж для себе, він ще й для когось потрібний. А може, й непотрібний з сьогоднішньої ночі? Яку чаклунську силу має папірець, коли на нього ляже бездушна рука...
Розриваючи болото, грузнучи і вириваючись з нього, Данило вже вибивається із сил, страх і отупіння охоплюють його. І раптом замість передсмертного хрипіння твані він чує попереду чисте переливчасте срібло пташиного голосу... Так це ж озвалася досвітня журавлина сурма!
"Був собі журавель та журавка..." От і йди до них, бо ж обережні птахи хоч і живуть у болотах, але гнізда мостять на сухому.
І, оживаючи, Данило пішов на той журавлиний голос, що, мов доля, озвався до нього і замовк. Ось попереду затемніли кущі вільхи, він добився до них, а за ними темно зблиснуло плесо чорної, важкої води. Тепер можна й зітхнути: тут не таке гибле місце. Він добирається до води, яка націлилась на нього списами частухи і стрілолисту, полохає пару лисух, що ногами й крилами б'ють плесо й довго не можуть відірватись од нього. Виходить, і тут є життя. Але де той журавель, що рятував його? І чим віддячити тобі, добра птице нашого дитинства?..
У чорній воді Данило обмився, вимив чоботи, стоячи перепочив і пішов понад берегом. Він напав на ледь примітний слід, що петляв болотом. Тепер легше було йти: хоч і грузнув, але драговина вже не озивалася голосами тих, що залишилися тут. Ось і верби натуманились, і несподівано за ними він побачив злиганих волів, на розкішних півмісяцях їхніх рогів кришилося місячне проміння, а в косих очах стояв спокій степу чи давнини. І цей спокій ножами полосонув середину Данила.
За болотом якийсь чарівник одразу змінив землю — хвилясте рідхопив її вгору, ближче до місяця, і вона од тієї радості кинула К золотий танець чубаті соняшники, а за соняшниками заясніло фиве жито, і пшениця, і овес, f ячмінь, і замигтіли білими та фіалковими вогниками картопля і все те, що живе для людини і чим ікиве людина.
Святковими ішвами, закинутими путівцями, напівзабутими стежинами він дійшов до Копайгородка, що ніколи не був городком, а тільки звичайним селом, яке згадувалося ще в літописах тринадцятого віку і входило до складу загадкової Болоховської землі.
Уже зовсім поблід місяць і зорі, коли він поза городами добрався до химерних ворітець своєї тітки: вони впиралися не в дерев'яний стовп, а в з'їдений камінь пласколицьої половецької баби, що стояла колись на горбкуватому загонцю Гордієнків. Віки тінявились на довгастих очних западинах, на обвислих грудях нерозгаданої камени, якій вклонялися половці-кипчаки. Де ті половці, перед якими тремтіли навіть печеніги, де їхня дика сила, де їхня жага руйнувань? Все це перетліло, згнило в землі. А на землі після них залишився тільки відгомін творіння — оцей загадковий камінь з пласкими обличчями і пласкими неприкритими персами.
Ось і подвір'я тітки Марини. З-за дровітні Данило глянув на хату й оторопів — прямо із білої стіни до нього потягнулися гарячі сопяшпики. Якесь чортовиппя?.. Чи це в нього тьмариться розум? Боячись себе, ще ступив крок, другий до стіни і, нарешті, збагнув: це ж мальовані соняшники виходили з стіни, щоб дотягнутися до живих. От яке диво можуть зробити руки його рідної тітки. Як тільки вона прийме його? І добиватись чи не добиватись до неї, щоб не накликати лихо на цю добру оселю, яка зібрала кольори з усієї землі? Та куди ж йому подітись тепер, коли вже скоро й дніти почне? Данило нерішуче постояв під захистом мальованих соняшників, нерішуче постукав у вікно і, сам злякавшись стуку, зирнув на вулицю. У хаті застугоніли кроки, як йому колись давно-давно стугоніли материні кроки, потім засвітилося світло і до вікна припало стурбоване обличчя тітки:.