І шкодує, що поряд немає Калини.
Вони удвох не побоялися б побігти за лисицею.
— Правда, Калино? — озивається вголос так, наче вона має чути його.
Дихає осінню, то й весілля грають у селі, й сурми горять у руках музик такі сліпучі, наче виплавлені з сонця. Любомир як почує весілля — вже він там, ніяк не годен наслухатися музики й ніяк не годен втямити, звідки береться музика — чи з блискучих інструментів, чи з грудей музик, і чому вона ллється й ллється, ллється й ллється така, що, здається, ти вже танцюєш у буйному гурті з танцюристами, танцюєш не сам, а з Калиною в голубій косинці. Й коли музика втихне в дворі під хатою, то йому так — наче натанцювався, ось тільки десь немає Калини...
— Де ти? — мовчки питає.
І так жаль, що її немає на весіллі.
Через село їдуть коні весільні, заквітчані квітами, сиплють люди під ноги молодій та молодому всяку пашницю, мідні гроші, цукерки. Пишний коровай прикрашено рушниками й калиною. Півні горлають у срібні голосисті сурми. Поворозками бабиного літа пливуть пісні.
І Любомир біжить до Калини, бо де вона, де? Замкнено замшілі двері — ні баби Явдохи, ні Калини. Стукає в сіни, заглядає у вікна, в городі нишпорить, раз у раз поглядає на дорогу попід вишнями — нема.
Де ж вона?
Сідає на ослінчику поміж мальв, сидить і сидить. Усе здається, що вони ось-ось стануть перед ворітьми з дороги.
І весь час мимоволі перебирає в руках намисто. Цей червоний разок знайшов на узбіччі дороги, хотів віддати Калині, як же тепер?..
І чіпляє намисто на деревцяті біля воріт, на своєму обійсті.
І висить разок на деревцяті так, як висів би на шиї в дівчини.
Йде Любомир мимо деревцяти — мовби Калина проводжає його чи зустрічає.
Тільки де ж вона справді вже котрий день бариться, що не видно додому?
А мати якось туманного ранку, по-осінньому студеного:
— Любомире, сьогодні обламуватимемо нашу калину, чуєш? Немає моєї чорнобильської невісточки, а то вона помогла б нам.
— А де вона?
— Хіба не знаєш? Занедужала, кров у неї хвора, то баба Явдоха повезла онуку в лікарню до Києва. Вже з тиждень, як повезла. Ой, горе наше велике...
В Любомира терпне душа: от чому хата в баби Явдохи на замку, от чому нікого не видно там!
Ховаючи від матері зажурені очі, біжить надвір, ховається в малиннику. Заплющується, затуляє долонею очі, а коли розплющується — бачить матір, що з великим лозовим кошем іде до калини обламувати червоні кетяги. Не тя-млячись, вискакує з малинника, стає з розчепіреними руками перед кущем, узореним червоними ягодами.
— Не ламайте!
Мати здивовано дивиться на розпашілого сина, що не підпускає її до калинового куща.
— А що це з тобою, дитино?
— Мамо, не ламайте, не треба!
— Та що з тобою? Дозріли ягоди, пора обламувати... Це ти намисто почепив на дерево? — приглядається до разка на стовбурі.
— Я почепив! Я почепив...
— Як дівчині?
— Як дівчині! Як дівчині, — аж захлинається Любомир.
— Як невісточці?
— Як невісточці! Як невісточці...
— А я й не бачила досі.
— Почекаймо Калину з лікарні, тоді обламаємо. Хай видужує, авжеж, тоді обламаємо.
— Це така в тебе калина? Дорога така?
— Дорога така...
Журно зітхнувши, мати йде собі, а Любомир, схлипуючи, сідає під калиною, що сяє червоними ягодами та разком червоного намиста.
Наче дівчина.
Чорнобильська дівчина Калина.
Мати ставить лозового коша в сінях, дивиться в хатнє вікно. Й зітхає ще журливіше.
Бо, похнюпивши голову, сидить її Любомир на землі, під деревом, а те дерево в ягодах та в намисті — як дівчина.
Як чорнобильська дівчина Калина.