— То й що з того, що лебеді? — каясе.
— Подивишся, дуже славні, я сам ще не бачив.
— Може, вони вже полетіли, я тільки марно подамся до річки.
— Але ж це лебеді! — аж витріщається Любомир. — Чогось вони залетіли до нас, ходімо.
— Вони вже полетіли.
— Ех, ти! — Ніяк не годен второпати, чому їй не хочеться до річки, щоб поглянути на білосніжних лебедів. — Більше до нас не прилетять, а ти...
Усмішка на її тихому лиці тане так, наче торішній сніг...
А то якось улітку збирається на грозу, хмари клубочаться в небі, за селом потемніли поля, птиці над землею не летять — пружкий вітер несе їх, як листя, і грім у грозових високос-тях прокочується. Задиханий, із мокрим чубом, убігає Любомир у хату до баби Явдохи — так і є, сидить Калина в голубій косинці за столом, щось малює в зошиті.
— Гроза!
А вона, малюючи, мовби не чує.
— Гроза! Послухай-но, як гримить грім! Калина зводить очі над зошитом, спокійно
дивиться у вікно. І, стенувши плечем, знову малює. Удари грому розлягаються над хатою, аж тонко деренчить склянка на підвіконні. Обличчя в Любомира спалахує рум'янцями — цвітом дикої ружі.
— Чуєш грім? То колісниця гуркоче в небі!
— Яка колісниця?..
— Пророк Ілля їде на колісниці, чуєш? І так гримить, бо сердиться.
— На кого сердиться? За віщо? Ти звідки знаєш?
— Мені розказувала моя баба Фросина... Пророк Ілля сердиться на всіх людей, що вони отакі от...
— Які?
— Ну, погані... Злі, брешуть одне одному, обманюють... І на землі так роблять, що земля не родить... Я вчора бачив, як дядько Задоя бив пужалном колгоспного коня. А тітці Степа-ниді хтось кинув у криницю дохлого кота — вона тепер по воду ходить до сусідів... Пророк Ілля сердиться на всіх, бо всі завинили.
— І на мене сердиться? — раптом питає Калина.
Від несподіваного запитання хлопець торопіє.
— Не знаю.
— А що я таке зробила, що пророк Ілля сердиться й на мене?
— Я не знаю, — нітиться Любомир. — Мабуть, ти не винувата ні в чому.
— Не винувата? — з надією питає Калина.
— Ага, не винувата! — каже він, бо справді, хіба вона могла в чомусь завинити? Знову розлягається грім надворі, блискає — і Любомир жвавішає, радий, що можна говорити про інше. — Побігли! То пророк Ілля їде на колісниці. Моя баба Фросина каже, що до нього можна підсісти в колісницю.
— Як? Де?
— Там, де небо сходиться з землею. Там колісниця торкається землі, треба тільки хутко вскочити в колісницю. І потім проїхати разом з ним у небі там, де грім та блискавки.
— Пророк Ілля може всіх узяти?
— Ні, не всіх. Баба Фросина каже — тільки дітей, тільки невинуватих. Щоб вони в небі про-їхалися на колісниці. Ти ж невинувата, побігли!
— Аж у поле? Де небо сходиться з землею?
— На обрії, на пружку.
— І ти побіжиш доганяти колісницю?
— Побіжу! З тобою.
— То біжи... — Калина схиляється над малюванням — і через якусь мить зводить на нього сумні очі. — То чого ж ти не біжиш?
— А ти? Не хочеш?
Вона заперечливо хитає головою в голубій косинці.
— Не хочу. Не можу...
Коли, досадливо кусаючи губи, Любомир виходить надвір, то в небі розлягається протяжний грім. Вуркітливий, грім котиться над селом, котиться над полем, котиться над обрієм, — здається, не квапиться зумисне, щоб устигнути добігти до обрію, щоб ускочити до колісниці, яка там землю черкає, — й полинути в небесах разом із пророком Іллею.
Хлопець оглядається на сіни: може, одумається Калина, зараз вискочить, аби ще вспіти добігти до обрію, сісти в колісницю. От би проїхати в небесах у грозу!
Але Калини в голубій косинці немає й немає.
І він, мов у воду опущений, іде з чужого подвір'я, не помічаючи дощу. Ех, Калино, й чому ти така чудна? Й що з тобою коїться? І що б таке придумати, аби ти захотіла, аби не відмовилась?
Й так йому шкода, що скоро літо мине, вже минає, а вона так нічого й не побачить, бо її годі витягнути з хати.
— Ще занеси горнятко меду своїй чорнобильській невісточці, — якось каже мати, — бо марніє й марніє. Треба їй лікуватись, батьки її десь подалися на заробітки, досі нема додому, а баба Явдоха нездужає сама завезти онуку в лікарню. Скоро дозріє наша калина, то наламаємо, занесеш їй спілих ягід.
Принісши горнятко меду, Любомир каже дівчині:
— А над яром каштан зацвів!
— Бреши! — спокійно заперечує. — Каштани цвітуть весною, а скоро осінь.
— Весною цвів, а це вдруге. Не віриш — ходімо подивишся.
— Так я тобі й повірила — це ти мене хочеш виманити.
— Ось зараз візьму на руки — й понесу.
— Куди?
— А до каштана. Щоб ти подивилася — цвіте. Й несподівано Калина починає плакати.
— Чого ти плачеш? — сторопівши, питає Любомир.
— Не знаю. Сльози: самі течуть...
Чому ж вона йти не хоче й не може? Він би справді взяв її на руки — й поніс. До отого каштана, що вдруге цього року зацвів над яром.
— А в нас під хатою дозріває калина, — каже він. — Поможеш ламати кетяги?
— Поможу...
Чудне коїться з Любомиром: увесь час думає чомусь про неї, стоїть перед його очима — як жива, в голубій косинці. І хоч би де був, а по думки розмовляє з нею. Вже багато наслухався балачок і про Чорнобиль, і про чорнобильських людей, то знає про це велике горе. І Калина така хоровита — з тієї самої причини. Кажуть мати з бабою, що то в неї кров порчена стала, а коли порчена кров, то й світ білий не милий, то й жити не хочеться. Кажуть мати з бабою, що якби їй усю кров поміняти — полегшало б, як удруге б на світ народилася. Ото їй харчі всякі здорові треба — і мед, і молоко, і ягоди. А хіба у них молоко здорове чи ягоди здорові? Все тепер перевелося, боїшся їсти з городу картоплю чи буряк, боїшся пити воду з криниці, бо й з дужої людини станеш недужою, а хворій мало чим пособиш.
— А ягоди нашої калини поможуть їй? — питає Любомир. — 3 неї здорові ягоди?
— Мають помогти, калина завжди помічна...
Думається й думається про неї, і хоч би куди пішов чи щось побачив — розмовляє з нею, розказує їй.
У старому, забур'яненому колгоспному садку бачить лисицю, виходить лисиця з-за горіха, принюхується, а як угледіла Любомира, що надумав зірвати яблуко-циганку, то завмирає. Потім неквапливо обертається — і біжить за горіх кудись у бур'яни. Спершу його морозцем ошпарює страх, а далі стає такий сміливий, що біг би слідом за лисицею.