Мо лише кивнув головою й підштовхнув Меґі до вузького коридору.
Коли вони вирушили вуличкою назад до майдану, де лишили машину, Феноліо простував за кілька метрів позаду. Довкола нього вистрибували, мов троє цуценят, його внуки.
Передчуття і острах
І тоді вона відклала книжку, звела на мене очі й сказала:
– Життя несправедливе, Білле. Ми запевняємо дітей, що воно справедливе. Але ж це – підлість. Це не просто брехня, а жорстока брехня. Життя несправедливе, справедливим воно ніколи не було й ніколи не буде.
Вільям Ґолдман. Принцеса наречена
Вогнерукий сидів на прохолодних кам'яних сходах і чекав. У його душі зачаївся острах, а перед чим – він і сам добре не знав. Може, пам'ятник у нього за спиною надто відверто нагадував йому про смерть? Смерті Вогнерукий боявся завжди, вона уявлялася йому холодною, як ніч без вогню. Щоправда, було для нього й щось іще страшніше, ніж смерть, – туга. Відколи Чарівновустий вичитав його в цей світ, туга ніколи не полишала його, мов друга тінь. Туга, від якої руки й ноги робляться важкі, а небо над головою – сіре.
Поряд із ним невтомно скакав східнями хлопчина – угору вниз, угору вниз, легко, з радістю на обличчі, так ніби Чарівновустий вичитав його з книжки та просто в рай. Чому хлопчик такий щасливий? Вогнерукий роззирнувся, обвів поглядом вузенькі будинки, блідо жовті, рожеві, персикового кольору; темно зелені віконниці, червоно бурі черепичні дахи; подивився на олеандр під кам’яною огорожею, що розквітнув таким пишним цвітом, немовби його крона спалахнула яскравим полум’ям, на котів, що блукали попід теплими мурами… Фарид підкрався до одного з них, схопив його за хутро і посадив собі на коліна, хоч сірий і запустив кігті йому в ногу.
– А ти знаєш, що тут роблять, щоб коти не дуже розплоджувались? – Вогнерукий випростав ноги й, примружившись, задивився на сонце. – Як настає зима, люди зачиняють власних котів удома, а бродячим виставляють за поріг миски з отруєним кормом.
Фарид саме гладив свого сірого по гостровухій голівці. Обличчя в хлопчини враз скам’яніло, на ньому не лишилося й сліду від того щемкого щастя, яке ще хвилину тому робило хлопцевий вид таким лагідним. Вогнерукий хутко відвернувся. Навіщо він це сказав? Невже його муляло щастя на обличчі в цього хлопчини?
Фарид відпустив кота й піднявся сходами вгору.
Коли повернулися Мо з Меґі, Вогнерукий так само сидів біля пам’ятника, підібгавши під себе ноги. Книжки Чарівновустий не приніс, обличчя в нього було якесь напружене, а зморшки на чолі вказували на те, що його мучать докори сумління.
Що сталося? Чому Чарівновустого доймають гризоти совісті? Вогнерукий підозріливо роззирнувся, сам не знаючи, що шукає. У Чарівновустого всі думки завжди написано на чолі, він нагадує всяк час розгорнену книжку, яку може читати хто завгодно. А ось донька в нього зовсім не така. Здогадатися, що в неї на душі, не просто. Та коли тепер вона рушила до нього, Вогнерукому здалося, ніби в її очах зачаїлась якась стурбованість. А може, навіть співчуття. Чи не стосувалося воно його, Вогнерукого? Що сказав їм той писака, чому дівчинка так на нього дивиться?
Вогнерукий випростався й струсив порох зі штанів.
– У нього не лишилося жодної книжки, так? – запитав він, коли Мо й Меґі підійшли ближче.
– Так. Їх усі вкрали, – відповів Чарівновустий. – Ще кілька років тому.
Меґі не зводила з Вогнерукого очей.
– Чого ти так у мене втупилася, принцесо?! – не стримався він. – Може, знаєш щось таке, чого не знаю я?
Як у воду дивився! Він зовсім не мав наміру нічого вгадувати, а вже правду – й поготів. Дівчинка прикусила губу, й далі дивлячись на нього співчутливо й стурбовано воднораз.
Вогнерукий провів долонею по обличчю й відчув під пальцями рубці, що навіки лишилися там, наче листівка: "Палкі вітання від Басти!" Ні на день не міг він забути про отого скаженого Каприкорнового пса, навіть коли хотів. "Це щоб надалі ти ще дужче подобався дівчатам!" – процідив тоді йому на вухо Баста, витираючи з ножа кров.
– О, будь ти проклятий, тричі проклятий! – Вогнерукий так люто вдарив ногою в кам’яний східець, що потім у нього ще кілька днів боліла ступня. – Ти сказав тому писаці про мене! – накинувся він на Чарівновустого. – І тепер навіть твоя донька знає більше, ніж я сам! Гаразд, розповідай. У такому разі я теж хочу знати. Розказуй! Ти ж бо й сам уже не раз хотів зробити це. Баста мене повісить, еге ж? Витягне мені шию, як у гусака, й затягуватиме на ній зашморг, поки я задихнуся й задубію, так? Але я цього не боюсь! Адже тепер Баста тут. Історія зазнала змін, вона мала зазнати змін! Як тільки ти повернеш мене туди, де я й маю бути, Баста вже не зможе мені нічого зробити!
Вогнерукий ступив крок до Чарівновустого: він хотів схопити його за горло, потрясти, вдарити – за все, що той йому зробив. Але між ними виросла дівчинка.
– Припини! – вигукнула вона, відштовхуючи Вогнерукого. – То не Баста! То хтось інший із Каприкорнових людей, він тебе вже підстерігає! Вони надумали вбити Ґвіна, а ти хочеш його врятувати, і за це вони вбивають тебе. І тут нічого не змінилось, анічогісінько! Колись це просто станеться й квит, і запобігти цьому ти не зможеш. Розумієш? Через це ти мусиш лишатися тут, тобі не можна повертатися туди. Ніколи!
Вогнерукий пильно втупився в дівчинку, немовби намагаючись змусити її замовкнути. Але Меґі витримала його погляд. Навіть спробувала схопити Вогнерукого за руку.
– Радій, що ти тут! – прошепотіла вона, коли той відсахнувся від неї. – Тут ти зможеш утекти від них, поїхати кудись далеко далеко і… – Меґі затнулася.
Мабуть, вона помітила в його очах сльози. Вогнерукий роздратовано втер їх рукавом. Він роззирався, мов звір, що попав у пастку й шукає виходу. Але виходу не було. Не було шляху ні вперед, ні, що ще гірше, назад.
Через вулицю, на автобусній зупинці, стояли троє жінок і зацікавлено дивилися в їхній бік. Вогнерукий часто ловив на собі такі погляди: всі бачили, що він не тутешній. Чужий, навік чужий…
На другому боці майдану троє дітлахів і літній чоловік грали консервною бляшанкою у футбол. Фарид задивився на них. Заплічник Вогнерукого висів на його худеньких плечах, а до штанів поналипало сіре котяче хутро. Хлопчина глибоко про щось задумався, колупаючись босими пальцями між камінцями бруківки. Він раз у раз скидав кросівки, які йому купив Вогнерукий, і навіть по розпеченому асфальту ходив босоніж, прив’язавши їх до заплічника, як ото мисливці прив’язують здобич.