– Власне, тепер я мав би цим неабияк пишатися, – пробурмотів Феноліо. – Кожен письменник мріє про те, щоб його герої були життєвими. А мої просто таки повиходили зі сторінок вашого примірника в реальний світ!
– Це через те, що батько їх звідти вичитав! – сказала Меґі. – Він може зробити так і з іншими книжками.
– A а, ну, звісно. – Феноліо кивнув головою. – Добре, що ти мені нагадала. А то я, чого доброго, ще уявив би себе таким собі маленьким божком, еге ж? Але мені шкода, що так сталося з твоєю мамою… Хоча, якщо поміркувати, то моєї вини в цьому, власне, немає.
– Для батька це таке горе… – промовила Меґі. – Я її не пам’ятаю.
Мо здивовано глянув на неї.
– Ну, звісно. Ти була тоді навіть менша, ніж тепер мої онуки! – замислено проказав Феноліо й ступив до вікна. – Я й справді дуже хотів би його побачити, – промовив він. – Я маю на увазі Вогнерукого. Тепер мені, звичайно, шкода, що я придумав бідоласі такий жахливий кінець. Але в певному розумінні він не суперечить його образу. Про це добре сказано в Шекспіра: "Всі люди мають грати певні ролі, Мені ж, на жаль, припала роль сумна".
Він виглянув з вікна на вуличку. Поверхом вище щось розбилося, але Феноліо це, схоже, не дуже цікавило.
– А це хто – ваші діти? – запитала Меґі й показала пальцем угору.
– Хвалити Бога, ні. Це мої онуки. Одна з моїх доньок живе також у цьому селі. Онуки часто приходять до мене, і я розповідаю їм історії. Я розповідаю історії половині села, але записувати їх уже не маю бажання… Де він тепер? – Феноліо обернувся до Мо.
– Хто, Вогнерукий? Я не маю права казати про це. Він не бажає вас бачити.
– Коли батько розповів йому про вас, він неабияк злякався, – додала Меґі, а сама подумала: "Але Вогнерукий має знати про те, що з ним станеться. Неодмінно, має знати! Тоді він зрозуміє, що повертатися туди йому справді не варто. Ні повертатися, ні тужити за домівкою".
– Я маю його побачити. Хоч би однісінький раз! Невже ви цього не розумієте? – Феноліо благально подивився на Мо. – Я міг би просто непомітно піти за вами назирці. Хіба він мене впізнає? Просто я хочу переконатися, чи він справді такий, яким я його уявляв.
Але Мо похитав головою:
– Гадаю, краще буде, якщо ви дасте йому спокій.
– Дурниці! Я можу поглянути на нього, коли схочу. Зрештою, це я його придумав!
– І ви ж таки його вбили, – додала Меґі.
– Так, це правда. – Феноліо безпорадно звів догори руки. – Я хотів, щоб сюжет розвивався напружено… Хіба ти не любиш напружених сюжетів?
– Тільки якщо в них щаслива кінцівка.
– Щаслива кінцівка! – Феноліо зневажливо засопів і прислухався до того, що діялося нагорі. Щось чи хтось різко впав на підлогу, і вслід за гуркотом почувся гучний плач. Феноліо поквапився до дверей.
– Зачекайте тут! Я зараз повернуся! – вигукнув він і зник у коридорі.
– Мо! – прошепотіла Меґі. – Ти маєш усе це розповісти Вогнерукому! Ти маєш сказати йому, щоб він туди не повертався!
Але Мо похитав головою:
– Він про це й чути не хоче, повір мені. Я намагався переконати його десятки разів. Може, все ж таки було б непогано – звести його з Феноліо? Своєму творцеві Вогнерукий повірить, мабуть, скоріше, ніж мені. – Зітхнувши, він змахнув з кухонного столу кілька крихт від пирога. – У "Чорнильному серці" була одна картинка… – пробурмотів він і заходився водити долонею по столу, ніби бажаючи оживити там ту картинку. – На ній під аркою воріт стояв гурт розкішно вбраних жінок, які немовби зібралися на свято. Одна з них мала такі самі біляві коси, як у твоєї матері. Обличчя тієї жінки не видно, вона стоїть до глядача спиною, але я завжди уявляв собі, що то твоя мати. Божевільний, еге ж?
Меґі поклала свою руку на його й сказала:
– Мо, пообіцяй мені, що ти вже ніколи не поїдеш до того села! Прошу тебе! Пообіцяй, що вже не намагатимешся віднайти ту книжку!
Секундна стрілка на годиннику Феноліо краяла час на нестерпно маленькі відтинки, поки Мо нарешті відповів:
– Обіцяю.
– Поглянь мені в очі!
Він послухався.
– Обіцяю! – промовив ще раз. – Мені лишилося обговорити з Феноліо ще одну справу, і тоді ми поїдемо додому й забудемо про ту книжку. Ти задоволена?
Меґі кивнула головою, хоча й подумала: "Що ж тут іще обговорювати?"
Феноліо повернувся із заплаканим Піппо на спині. Решта двоє дітей з кислими мінами сунули за дідом.
– Спершу дірки в пирозі, а тепер ще одна й у лобі! Мені здається, пора вже всіх вас повідсилати додому! – сварився Феноліо, зсаджуючи Піппо на стілець. Потім покопався у великому мисникові, знайшов пластир і досить недбало наліпив його внукові на розбитий лоб.
Мо відсунув стільця й підвівся.
– Я тут подумав, – промовив він, – і вирішив усе ж таки відвести вас до Вогнерукого.
Феноліо вражено обернувся до нього.
– Може, хоч ви раз і назавжди переконаєте його не повертатися туди, – провадив Мо. – Хтозна, що він іще надумає утнути. Боюся, це скінчиться для нього бідою… Крім того, я маю одну ідею. Вона, звісно, божевільна, та я хотів би обговорити її з вами.
– Ще божевільніша, ніж те, що я тут уже чув? Це, мабуть, навряд чи можливо. Чи все ж таки?..
Онуки Феноліо знову сховалися в миснику і, хихочучи, причинили за собою дверцята.
– Я вислухаю вашу ідею, – сказав Феноліо. – Але спершу хочу побачити Вогнерукого!
Меґі звела погляд на батька. Мо не часто ламав свою обіцянку, та коли вже так ставалося, то на серці в нього тоді запевне шкребли коти. Меґі це добре знала.
– Він чекає на майдані, – сказав, повагавшись, Мо. – Але дозвольте побалакати з ним спершу мені.
– На майдані? – Феноліо здивовано звів брови вгору. – Та це ж просто чудово! – Він ступив до невеличкого дзеркала, що висіло на стіні біля кухонних дверей, і пригладив долонею свій темний чуб, так ніби боявся, що Вогнерукого розчарує вигляд його творця. – Я вдам, нібито зовсім його не помічаю, поки ви мене не покличете! Атож, так і зробимо!
У миснику щось загуркотіло, й звідти вибрався Піппо в куртці до п’ят. На голові в нього був капелюх, такий великий, що налазив йому аж на очі.
– Ну звісно! – Феноліо стяг з Піппо капелюха й надяг його на себе. – О, придумав! Я візьму з собою дітей! Дід із трьома онуками – таке видовище підозри не викличе ні в кого, чи не так?