Феноліо знов сів до столу й, поклавши перед собою чистий аркуш, хутко нашкрябав на ньому кілька слів. Двері відчинилися.
Меґі затамувала дух, неначе могла стримати так і слова – ті, що злетять зараз із Бастиних вуст і вразять її у серце.
Феноліо відклав ручку й запитав:
– Що таке?
– Я прийшов по неї, – кинув Баста. – Її хоче бачити Мортола. – Голос у нього лунав роздратовано: очевидно, він вважав, що гаяти час на такі дрібниці – нижче його гідності.
Мортола? Сорока? Меґі поглянула на Феноліо. Що б це означало? Та старий лише безпорадно стенув плечима.
– Ця голубка має зазирнути до книжки, яку читатиме сьогодні ввечері, – пояснив Баста. – Щоб потім не белькотіла, як Даріус, і всього не зіпсувала. – Він нетерпляче поманив пальцем Меґі до себе. – Ну, ворушися.
Меґі ступила крок до нього, але потім спинилася.
– Спершу я хочу знати, що сталося сьогодні вночі, – промовила вона. – Я чула постріли.
– A а, постріли! – Баста ошкірив зуби. Вони були в нього майже такі самі білі, як і сорочка. – Думаю, то твій татусь хотів навідатися до тебе. Але Кокерель його не пустив.
Меґі стояла, мов укопана. Баста схопив її за лікоть і грубо потяг за собою. Феноліо хотів був і собі рушити за ними, але Баста перед самим його носом хряснув дверима. Феноліо щось крикнув услід, але Меґі не розчула. У вухах у неї так шуміло, немовби вся її кров раптом ринула жилами з шаленою швидкістю.
– Йому пощастило втекти, якщо це тебе втішить, – сказав Баста, підштовхуючи її до сходів. – Щоправда, це, якщо добре подумати, ще нічого не означає. Коти, коли по них стріляє Кокерель, частенько теж утікають, але потім їх однаково знаходять десь у кутку дохлими.
Меґі щосили копнула його ногою в коліно й кинулася сходами вниз. Але Баста швидко наздогнав її. З перекошеним від болю обличчям він схопив дівчинку за коси й притяг до себе.
– Не намагайся зробити так ще раз, золотко! – процідив він крізь зуби. – Радій, що сьогодні ввечері на нашому святі ти виступаєш у головній ролі, а то б я скрутив твої тоненькі в’язи одразу, на цьому ж таки місці!
І Меґі вже не намагалася. Та й не мала більше такої нагоди, навіть якби хотіла. Баста вже не випускав з руки її кіс. Він тяг дівчинку за собою, мов неслухняне цуценя. Від болю в Меґі виступили на очах сльози, але вона крутнула головою, щоб Баста їх не бачив.
Він привів її до підвалу. В цій частині Каприкорнового будинку вона ще ніколи не була. Стеля тут виявилася ще нижча, ніж у тій комірчині, де її, Мо й Елінор замкнули першого разу. Стіни були побілені, як у верхній частині будинку, і так само багато дверей. Більшість із них мали такий вигляд, ніби їх давно вже не відчиняли. На декотрих висіли важкі замки. Мимоволі на думку Меґі спали сейфи, про які їй розповідав Вогнерукий, і золото, що його Мо вичитав Каприкорнові в його церкві. "Вони в нього не вцілили! – подумала вона. – Ну, звісно ж. Той шкандибайло – нікудишній стрілець".
Нарешті біля одних із дверей вони спинилися. Ці двері були з іншого дерева, ніж решта, гарний візерунок на них нагадував тигрову шкуру. У світлі від голих електричних лампочок, що осявали підвал, деревина відливала рудуватим полиском.
Перше ніж постукати, Баста прошепотів до Меґі:
– Якщо й з Мортолою ти поводитимешся так само зухвало, як зі мною, то вона, повір мені, підвісить тебе в одній із сітей під стелею в церкві, і ти гойдатимешся там доти, поки з голоду почнеш гризти мотуззя. У мене серце, порівняно з її, м’яке, мов у плюшевої іграшки, яку кладуть у ліжко маленьким дівчаткам, щоб вони краще спали.
Меґі відчула в себе на обличчі його віддих, що просяк м’ятою. Вона, мабуть, уже повік не зможе взяти до рота нічого, що пахне м’ятою.
Кімната в Сороки була така велика, що могла слугувати танцювальною залою. Стіни – такі самі червоні, як у церкві, проте їх майже не було видно. Вони були завішані фотознімками в позолочених рамках. І на всіх – будинки й люди. Вони тіснилися на стінах, мов натовп на замалому майдані. А посередині – Каприкорнів портрет, також у позолоченій рамі, тільки багато більший. Той, хто його намалював, не міг похвалитися своїм мистецтвом так само, як і скульптор, що виліпив статую в церкві. Каприкорнове обличчя на цій картині було кругліше й м’якше, ніж у житті, а на диво жіночні вуста притулилися під трохи короткуватим і широкуватим носом, немовби якісь екзотичні заморські плоди. Вдалися художнику лише Каприкорнові очі. Безвиразні, як і в житті, вони зирили згори на Меґі, мов очі людини, котра розглядає жабу з наміром випотрошити її й роздивитися нутрощі. У Каприкорновому селі Меґі усвідомила: нема страшнішого обличчя, ніж те, котре позбавлене співчуття.
Сорока сиділа неприродно рівно в зеленому оксамитовому кріслі з високою спинкою, яке стояло просто під синовим портретом. З її вигляду було видно, що сидіти вона не звикла, – жінка, яка завжди знаходила собі в домі роботу, а без діла почувалася незатишно. Та іноді власне тіло, мабуть, усе ж таки змушувало її посидіти в цьому громіздкому і, схоже, завеликому для неї кріслі. Меґі помітила, як набрякли в старої кісточки на ногах, як понапухали литки. Перехопивши погляд дівчинки, Сорока обсмикала спідницю на колінах.
– Ти їй сказав, навіщо її сюди привів?
Підводитися старій було важко. Меґі бачила, як вона, зціпивши губи, сперлася на столик поряд. Басту ця її слабість, схоже, тішила, на вустах у нього заграла усмішка, але Сорока суворо глипнула на нього й одним коротким крижаним поглядом його усмішку погасила. Мортола нетерпляче поманила Меґі до себе. Не встигла та зрушити з місця, як Баста підштовхнув її в плечі.
– Підійди, я хочу тобі щось показати.
Сорока повільно, але твердо ступила до комода, що, як на свої вишукано вигнуті ніжки, здавався надто важким. На комоді між двома блідо жовтими лампами стояла дерев’яна шабатурка. Вона була зусібіч оздоблена візерунком із крихітних дірочок.
Сорока підняла кришку, і Меґі відсахнулася. У шабатурці лежали дві гадючки, тоненькі, як ящірки, і навряд чи довші, ніж рука Меґі від ліктя до зап’ястка.
– У кімнаті в мене завжди дуже тепло, щоб вони не позасинали, – пояснила Сорока, висовуючи верхню шухляду комода й беручи звідти рукавичку. (Вона була з міцної чорної шкіри й така цупка, що жінка ледве просунула в неї вузьку долоню.) – Твій приятель Вогнерукий підсунув бідолашній Резі свиню, доручивши їй шукати книжку, – провадила вона, сягаючи рукою до шабатурки й міцно хапаючи одну з гадючок нижче від пласкої голівки. – Та підійди ближче! – гримнула вона на Басту, простягаючи йому гадючку, що звивалась у неї в руці.