– Он як?! А що з хлопчиною?
– Теж живий здоровий, тільки лоба трохи подряпало. Коли зчинилася стрілянина, куниця втекла від нього, й він подався за нею. Отоді його й зачепило рикошетом. Я лишив його там, у схованці нагорі.
– Куниця? Чи вам більше робити нічого, як ганятися за отією кусючою, смердючою куницею? А мені ця ніч коштувала десятьох років життя! – Елінор знов мало не зірвалася на крик, але відразу стишила голос і прошипіла: – Я нацупила на себе оцю жахливу сукню! Ви весь час стояли в мене перед очима, скалічені, закривавлені… А ти тут спокійнісінько витріщаєшся на мене! – накинулась на Мо. – Це просто чудо, що ви живі! Не треба було мені слухатися тебе. Нам треба було йти до поліції. Цього разу вони мають нам повірити, ми…
– Нам просто не пощастило, Елінор, – урвав її Мортимер. – Повір мені. Перед будинком на варті стояв, як на зло, отой Кокерель. Крім нього, мене там ніхто не впізнав би.
– А хто стоятиме там завтра? Може, Баста? Чи Пласконіс? Якщо тебе вб’ють, хіба це допоможе твоїй доньці?
Мортимер відвернувся від неї й промовив:
– Але ж мене не вбили! І я витягну Меґі звідти ще доти, як вона стане головною учасницею страти.
Коли вони прийшли до схованки, Фарид уже спав. Закривавлена хустка, якою Мортимер перев’язав йому голову, дуже нагадувала тюрбан, у якому хлопчина колись з'явився з за колони в Каприкорновій церкві.
– Ця подряпина тільки вигляд має такий страшний, – прошепотів Мо. – Але якби я його не стримав, він, повір, пробіг би за тою куницею півсела. І якби нас не впізнали, то він, певна річ, і в церкву пробрався б шукати Вогнерукого.
Елінор лише кивнула головою й загорнулася в ковдру. Ніч була тиха, й за інших обставин її назвали б, звичайно, мирною.
– Як вам пощастило втекти? – запитала Елінор.
Мортимер сів поруч із хлопчиною. Аж тепер вона помітила в нього за плечима рушницю, яку йому вкрав Фарид. Мо скинув її й поклав поряд у траву.
– Та вони не довго за нами й гналися, – відповів він. – А навіщо? Вони ж бо знають, що ми повернемось. Їм треба лише зачекати.
"Але тоді Елінор буде з вами!" – заприсягла вона собі. Ще раз зазнати того, що їй, всіма покинутій і забутій, довелося зазнати минулої ночі, вона не хотіла.
– І що ви збираєтеся тепер робити? – промовила Елінор.
– Фарид пропонує влаштувати пожежу. Досі я вважав, що це надто небезпечно, але часу в нас лишається обмаль.
– Пожежу? – Елінор здалося, що це слово обпекло їй язика. Відколи її книжки обернулися на попіл, вона, побачивши сірника, відразу впадала в паніку.
– Вогнерукий дечого навчив хлопчину. Крім того, влаштувати пожежу може й дурень заплішений. І якщо ми підпалимо Каприкорнів будинок…
– Чи ти з глузду з’їхав? А якщо вогонь перекинеться на ці пагорби?
Мо похнюпив голову й погладив цівку рушниці.
– Розумію, – мовив він. – Але іншої ради не бачу. Пожежа викличе метушню, Каприкорнові люди кинуться гасити вогонь, і в тому гармидері я спробую дістатися до Меґі. А Фарид подбає про Вогнерукого.
– Це ж божевілля! – Тепер Елінор уже не стрималася й перейшла на крик.
Фарид щось промурмотів уві сні, неспокійно мацнув рукою пов’язку на голові й перекинувся на другий бік.
Мо поправив на ньому ковдру, знову прихилився до дерева й промовив:
– І все ж ми так і зробимо, Елінор. Повір мені, я стільки думав передумав, що просто всі мізки собі висушив, і мені вже здавалося, що я страчаю розум. Але іншої ради немає. А якщо не поможе й це, то я підпалю ще й оту його кляту церкву! Я розтоплю все його золото, пущу за вогнем і оберну на попіл усе його чортове село! Але доньку свою я визволю!
Елінор нічого не сказала. Вона просто лягла і вдала, ніби спить, хоча насправді не могла зімкнути очей. Уже коли почало світати, вона умовила Мортимера лишити на варті її, а самому хоч трохи поспати. Заснув він швидко. Щойно його дихання стало спокійним і рівним, Елінор скинула безглузду сукню, одягла свої речі, причесала розкуйовджені коси й написала Мортимерові записку: "Поїхала по допомогу. Близько полудня буду тут. Прошу тебе, до мого повернення нічого не роби. Елінор".
Потім уклала записку в його напіврозтулену долоню, щоб він знайшов її відразу, щойно прокинеться. Проходячи повз Фарида, побачила, що куниця повернулася. Вона згорнулась клубочком під боком у хлопчини й, коли Елінор схилилася над ним поправити пов’язку, зиркнула на неї чорними очицями, не кидаючи лизати собі лапки. От уже неприємна мала бестія! Елінор вона ніколи не подобалась, а ось Фарид прив’язався до неї, мов до собаки. Жінка зітхнула й випросталась.
– Наглядай за цими двома, чуєш?! – прошепотіла вона й вирушила в дорогу.
Її машина все ще стояла під деревами – там, де вона її й лишила. Схованка виявилася непоганою: гілля так густо спадало до землі, що Елінор і сама спершу проскочила потрібне місце. Двигун запустився відразу. Якусь хвилю Елінор напружено прислухалася до вранішніх сутінків, але не почула нічого, крім пташок, які вітали новий день так захоплено, немовби він був останній.
До сусіднього села, яке вони проминали з Мортимером, їхати було з півгодини, не більше. Звичайно ж, там є поліційний відділок.
Сорока
Але до тями вони повернули його словами – своєю гострою, блискучою зброєю.
Т. Г. Вайт. Мерлінова книжка
Меґі почула в коридорі Бастин голос, день ще тільки тільки починався. До сніданку, що його принесла одна зі служниць, Меґі навіть не доторкнулася. Вона запитала в служниці, що вночі сталось, чому зчинилася стрілянина, але дівчина лише нажахано глянула на неї, закрутила головою й вискочила за двері. Мабуть, вона мала Меґі за відьму.
Феноліо теж не снідав. Він писав. Списував аркуш за аркушем, рвав те, що настрочив, починав спочатку, відкладав аркуш набік і клав перед собою новий, морщив чоло, жмакав і цей аркуш – і починав усе зі ще одного. Так тривало годинами, і не порвав він лише три аркуші. Всього на всього три. Почувши Бастин голос, Феноліо поквапно сховав їх під матрац, а порвані підгріб ногою під ліжко.
– Скоріше, Меґі! Поможи мені зібрати їх! – прошепотів старий. – Він не повинен побачити ці аркуші. Жодного!
Меґі мимохіть послухалась, але думала вона цієї хвилини тільки про одне: навіщо прийшов Баста? Може, він хоче їй щось сказати? Може, хоче побачити вираз її обличчя, коли вона почує, що сподіватися на Мо їй уже нічого?