— А ви всі засоби впливу застосували до нього? — поцікавилось начальство.
Капітан відповів, що всі.
— Що ж,— сказало начальство, невдоволено пожувавши губами.— Ми не можемо його вічно тримати у себе. Підготуйте матеріали і найближчим ешелоном відправте в область, звідки він родом. Тим більше, що під час окупації він там і був...
— Зачекайте,— зупинив він капітана.— Ось тут іще пише його дружина, цікавиться, що з її чоловіком... Напишіть... Ну, ви знаєте, що написати! — додав уже з досадою.
Капітан лише усміхнувся. Не йому, капітанові, підказувати, що відповідати дружинам ув’язнених. Зайшов до кабінету, сів за стіл, став писати звичні фрази...
А Калинка сидів саме у камері і не знав, що його незабаром покличуть, наказавши забрати з собою всі речі, виведуть у двір, де вже стоятиме, нетерпляче погуркуючи мотором, "чорний ворон". "Калинка? Залазі!" І Калинка полізе в фургон, і зачиняться заґратовані дверцята, і машина покотить вулицями міста, ревниво ховаючи од цікавих очей свою здобич. Вона котитиме спорожнілими нічними вулицями сонного міста, і поодинокі перехожі проводжатимуть її боязливими поглядами і думатимуть про тих, кого вона зараз везе. Потім машина зупиниться, грюкнуть, відчиняючись, дверцята, нетерплячий голос скомандує: "Виході!" І Калинка опиниться в пересильній в’язниці лише для того, щоб помандрувати потім на станцію: не на пасажирський вокзал, повний веселого шуму та гаму, а на вантажну станцію, і не вдень, а вночі, немов Калинку везли не люди, а злодії, що звикли ховатися од людських очей зі своєю здобиччю. Висадивши з "чорного ворона", заведуть до арештантського вагона та й повезуть разом з іншими ув’язненими, шпигунами, диверсантами, зрадниками країни, у якій народився і жив довгі роки Калинка. Ніч і день відстукуватимуть сумно кілометри, ніч і день лежатиме Калинка на полиці — головою до заґратованого віконця, з суворою забороною розмовляти з сусідами, аж поки вагон не зупиниться, не забігають, матюкаючись, вузьким коридором вартові і коротке, жорстоке: "Виході!" — не підніме Калинку на ноги. І Калинка зведеться і, заклавши руки за спину та похнюпивши голову, вийде у ніч, до таких же мовчазних, як тіні, людей, а на них уже чекатимуть ті самі ненаситні "чорні ворони" й суворі люди з гвинтівками та автоматами, на співвітчизників наче й не схожі. І вся оця нічна здобич, в тім числі й Калинка, буде порахована старанно, перевірена, поділена поміж чорними машинами і відвезена у в’язницю — тепер уже свою, рідну, обласну, а не столичну.
Так Калинка потрапить у місто, яке він захищав у сорок першому році, не жаліючи ні крові своєї, ані життя. І вже їдучи "чорним вороном", вгадуватиме Калинка, по якій саме вулиці вони проїжджають, і йому все буде здаватись, що проїжджають саме побіля стіни, яка простояла всю війну і достояла до мирних днів, повз безіменну могилу сержанта Даніялова, повз оту траншею, де лежав за кулеметом молодший лейтенант Калинка, доки вибух відірвав його від землі та й закинув у німецький полон.
І я вже бачу Калинку, як виходить він з "чорного ворона" на широкому тюремному майдані, яскраво освітленому прожекторами, як ведуть його разом з усіма новоприбулими на санобробку, де примушують обливатись крижаною водою, а потім видають з "вошобійки" вогке, холодне вбрання, наче й пару тут вмудрялися остуджувати до нульової температури, як потім лікпом, або "ліпило", з ув’язнених, стромляє градусник під пахви заарештованим, "Здоровий!.. Здоровий!.." — вигукує він, поспіхом висмикуючи градусники, щоб упоратись з усією вервечкою. Та ось він глянув на градусник, поданий Калинкою, і якась наче аж радість відбилася на його обличчі:
— Тридцять дев’ять і шість!
— Чого, дурню, кричиш? — Червонощокий лікар з погонами капітана медичної служби підійшов до Калинки. Наказав роздягнутись до пояса.
— Де болить?
— Скрізь болить,— відповів Калинка.
Лікар поспіхом вислухав Калинку, повернувся до начальника в’язниці:
— Цього не можна в загальні камери. Можливо, в нього інфекція.
— Що ж мені з тобою, чортом, робити? — зажурився начальник в’язниці, смикаючи за козирок свій картуз, від чого здавалося, що він і хоче привітатись з Калинкою, та одразу й роздумує.— Куди тебе, паразита, запхнути?.. Хіба що у флігель?.. Яровий! — гукнув він у темряву.— У флігелі ще знайдеться місце?
— Знайдеться! — відповів веселий голос із темряви.— В тринадцятій.
— Тоді відведи цього гада в тринадцяту.— І вже до Калинки, який все ще стояв, голий до пояса:— Чого стоїш як засватаний? Гарячку ще хочеш схопити?
Калинка одягнувся і став чекати Ярового. Той незабаром виринув із пітьми, такий же червонощокий та веселий, як і лікар, голосно запитав:
— Це ти тут заразу розносиш?.. Ну, пішли, бацило, за мною!
— От чортяка!.. От дає прикурити! — зареготали довкола конвойні, а Яровий, самовдоволено посміхнувшись, легенько стукнув Калинку межи плечі:
— Шагай, шагай, далі тюрми не зайдьош!
— Контрик? — спитав згодом Яровий. Спитав, аби лиш спитати.
— Контрик,— покірно погодився Калинка, пильнуючи, щоб не оступитись і не впасти, бо йому здавалося, що тоді він уже не зведеться.
— У нас майже всі контрики,— чи то повідомив, чи то похваставсь Яровий.— Контра на контрі сидить і контрою поганяє... І чого вам, гадам, треба?
Калинка не відповів, його дедалі дужче хитало, ноги підгиналися, в голові дзвеніло, і трохи нудило, Мабуть, сп’янів, ухопивши свіжого повітря.
Ось перед ними виріс присадкуватий флігель. Це була стара кам’яна будова, яка багато бачила на своєму віку. По війні в флігелі була контора тюрми, а пізніше, коли переповнена в'язниця вже не вміщала своїх мешканців, підвальне приміщення перетворили на тимчасові камери.
Яровий відімкнув збиті з грубих дощок двері, гостинно запросив до камери:
— Просю любити й жалувати!
Переступивши поріг нового житла, Калинка зупинився, роздивляючись. Освітлена ледь жевріючою лампочкою камера була вузька та низька, стіни чорніли од вогкості, такі ж чорні дошки були під ногами. Поміж дошками блищала смердюча вода. В глибині камери, під цегляною стіною, стояли широкі нари з горою якогось лахміття. Біля дверей стирчала дерев’яна параша — одвічний тюремний божок.