Далі можна було б приступити до розповіді про німецький полон, про табір під Володимиром-Волинським, про колючі дроти й нелюдський режим, розрахований на те, щоб якомога більше полонених пішло з цього світу, а в тих, хто наперекір усьому лишиться живий, убити все, що нагадувало б людину; про тупий відчай і зневіру і про те, як Калинці врешті-решт вдалося втекти з того табору. Розповісти, як він пробирався ночами на схід, останні втрачаючи сили, як ховався по ярах та перелісках, як промерзав до кісток і мучивсь од постійного голоду, як долав якусь річку, сковану першою кригою, і як крига провалилась під ним і він лежав потім, обледенілий, на березі і йому вже нічого не хотілось на світі — лиш узяти й померти; як добрався нарешті до рідного села, в якому народився і виріс, до хати, де жила його мати, і як пролежав у тій хаті майже півроку, між життям і смертю гойдаючись, та могутній організм врешті переміг, і він звівся на ноги, і так згодом видужав, що коли повернулися наші та викликали його у військкомат, на медкомісію, то сказали, що "годен" ("годен" тоді казали майже усім, хіба що не було ноги чи руки); як він знову пішов на війну і повернувся в сорок четвертому після чергового тяжкого поранення; як працював спершу вчителем у рідному селі, а пізніше перебрався до того ж міста, з якого пішов на фронт на початку війни і в якому попав у полон, і викладав уже в педінституті; як повернулася з Уралу дружина, разом із сином закопавши в могилу і молодий блиск очей, і пишний полиск чорної густої коси; про першу ніч, коли вони лежали, припавши одне до одного, і солоні сльози дружини все капали на широкі груди Калинки; про те, як поволі поверталися вони разом із усією країною до нормального мирного життя з його відносною впорядкованістю й ситістю,— про все це можна було б написати велику повість або навіть роман, але нас кличуть інші події, тож доведеться хіба що згадати, що Калинка в час окупації, рятуючись од служби в поліції (було й таке), влаштувався в школу учителем і вів третій клас, поки й повернулися наші. Пригадую цей епізод лише тому, що він відіграє неабияку роль в подальшій долі Калинки, але про це ми розповімо пізніше, а поки що перенесемося до великого міста, щоб розшукати Калинку в трамваї, що їхав у бік вокзалу: повертаючись з відрядження, Калинка сидів у тому трамваї і тримав на колінах нехитрі подарунки.
Надворі була рання весна, перші дощі щедро омили місто, і будинки, й дерева, і вулиці були такі веселі та чисті, що аж хотілося усміхатись до них, тому й люди, мабуть, були, як ніколи, привітні й веселі, і не вірилося, що десь могла чаїтися чорна підозра чи ненависть. Калинка думав про те, як приїде додому, як порадує дружину ось цими подарунками, й не знав, що за ним пильно стежать і він догулює останні хвилини на волі.
Отой папірець, що його підписав під час війни тоді ще молодший лейтенант Калинка, не загубився, не щез, а невидимою тінню літав за ним усі оці роки, аж доки рука, від якої залежало, карати чи милувати, і яка звикла в основному карати, написала на ньому кілька слів — і Калинка, сам ще того не відаючи, в одну мить перетворився в небезпечну для нашої країни людину, державного злочинця, ворога народу, нерозривною часткою якого він був. А тому його треба було негайно затримати — кинути в похмурий кам’яний мішок, де лише сліпі голі стіни, та металеве ліжко, вузьке, немов під покійника, та окуті залізом двері з невеликим "вовчком", та жовтий вогник електричної лампи в заґратованому ковпачку замість веселого, яскравого, доброго сонця.
Є в цьому великому місті пофарбований у світло-сіре будинок, що його донедавна обходили, вбираючи голови в плечі. Окуті залізом ворота, здатні пропустити цілі народи, зафарбовані вікна нижніх поверхів, важкі масивні двері, скоріше схожі на могильні плити, двері, з-за яких ніколи не лунав сміх чи веселі голоси, які й розчинялися не вільно та легко, а ледь відхиляючись, як кришка лиховісної пастки. Будинок підіймався важким кам’яним громаддям на чотири поверхи вгору, але люди, які не бували у ньому, не знали, що він іще опускався на три поверхи донизу, ревниво ховаючи од стороннього ока своє підземелля. І коли б розрізати отой будинок навпіл, все підземелля нагадувало б жахливі кам’яні чарунки, що виповнювалися не медом чи лялечками — зародками майбутніх бджіл, а живими людьми. Мертва тиша залягала в тих стільниках, лише іноді клацне "вовчок", блисне недремне око наглядача та залунає ритмічне поплескування в долоні: то ведуть чергового ув’язненого на допит чи з допиту.
В отаку кам’яницю і потрапив Калинка. Йому нічого не пояснювали, не показали навіть ордер на арешт, а просто наказали сідати до машини, і повезли, й привезли, й відібрали всі речі, і роздягнули догола, а потім внесли пом’ятий перемацаний одяг і взуття, вже без ґудзиків, гачків та шнурків, і наказали вдягатись. Приголомшений, Калинка взувся, вдягнувся і лише тепер зміг більш-менш нормально мислити. І хоч як це дивно, його бентежило не те, що його заарештували, а думка про подарунки.
— Іди, в нас ніщо не пропадає! — нетерпляче штовхнув його в спину наглядач.
— Прошу не штовхатись...
— Іди! — крикнув наглядач, вищиряючи жовті, прокурені зуби.
Стенувши плечима (що з дурнем зв’язуватись), Калинка повернувся, пішов.
Вони йшли довгим вузьким коридором з залізними по обидва боки дверима. Час від часу наглядач сплескував у нього за спиною в долоні, і Калинка щоразу здригався широкою спиною.
В кінці коридору зупинились. Ворухнулася тінь, з’явився ще один наглядач. Побрязкуючи ключами, рушив до них.
— Новенький? — поцікавивсь байдуже, навіть не глянувши на Калинку. Підібрав ключ, відімкнув двері.
— Тобі ще довго діжурити? — запитав той, що вів Калинку.
— До ранку.
— Жаль.
— А що?
— Поїхали порибалили б.
Наглядач одчинив двері, так само не дивлячись на Калинку, кинув: "Заході!" Наче й не жива людина перед ним стояла, а бездушний предмет.
— Служба собача! — поскаржився він, з серцем спльовуючи на підлогу.— Двічі подавав рапорт про відпустку, і все одне й те ж: обождать...
Калинка ще стояв на порозі камери, не наважуючись зайти досередини, йому раптом здалося, що як тільки він зайде туди, двері зачиняться за ним назавжди.