Калинка безпорадно оглядається. Але Тарас уже спить. Спить і Яша, ввібравши гостроносу голівку в плечі. Ще й прикрив її руками, наче боїться, що його може хтось сонного вдарити. Спить уся камера, всі оці люди, винні й невинні, позбавлені волі, й світла, і найдорожчого в світі — людського довір’я.
Калинка заснув, так і не додумавши жодної зі своїх думок.
А ранок його розбудив стривоженими голосами: перегризши вену, покінчив із собою отой чоловік. Його незабаром винесли, потім забрали в карцер Цигана, і почався одноманітний тюремний день, сіренький та збляклий, здушений ґратами і важкими, окутими залізом дверима. Люди, прокинувшись та поснідавши, ще більш зголоднілі після того нужденного сніданку, тижнями невмивані, неголені, нечесані, збивались в окремі гурти й розмовляли, розмовляли, розмовляли — про що завгодно, аби хоч на хвилину забути, де вони є, що з ними сталося і що їх чекає попереду.
Найбільш любили розповідати про сни. Сновидіння, здається, найохочіше відвідувало в’язниці, і ніколи не доводилося чути Калинці стільки снів, і ніде не стикався він з таким майже побожним ставленням до того, що приснилося. Пригадували найдрібніші деталі і часто, витлумачуючи той чи інший сон, сперечалися палко: до взаємних образ, а то і до бійки.
— Снився мені оце, людоньки, місяць,— розповідав дід-колгоспник, засуджений за те, що на початку війни, побачивши вперше колону німецьких танків, перехрестився й сказав своєму сусідові: "Ти дивися, скіки їх суне! Та хіба ж наші управляться з такою нечистою силою!" Ті слова, може, й забулися б, коли б дід уже після війни, ставши бригадиром, не впіймав свого сусіда з мішком колгоспного зерна. "Ну, зажди, стерво старе, ти мене ще згадуватимеш!" — пригрозив сусід, виходячи з правління, де його оштрафували на двадцять трудоднів. І як у воду дивився! — Та такий же гарний та повний, хоч воду з нього пий...
— Це тобі, старий, десять років дадуть,— прорікають йому.— Як місяць — то десять, а як сонце — то всі двадцять п’ять.
— Та змилуйтесь, за що ж десять? За віщо ж, людоньки добрі, десять? — допитується дід, і його великі жилаві руки, що натрудилися-таки на довгім віку, безпорадно тремтять.
— За те, діду, що язиком теліпав, як те радіво,— повчають його.— Тепер, батьку, такі часи настали, що як маєш довгого язика — проковтни його, щоб аж у гузно заліз. А ти півнем видерся на пліт та й кричав: "Кукуріку!" От і май тепер десять років.
— Та я ж тільки одне слово сказав! — замалим не плаче дід.— А била б тебе лихая година та ще й нещасливая! Бодай же йому на груди накопало, як він отаке на мене накопав!
— Да, тепер грамотні стали,— зауважує хтось.— Тепер такі писаки розвелися, що напишуть на тебе, чого не снив і не бачив. Дай їм волю — всіх до тюрми запакують!
— А що, браття, чи багато ще людей на волі? — запитує худий як смерть чоловік у куфайці на голому тілі: решту одягу він програв злодіям.
— А ти що, порахувати їх хочеш?
— Та ні,— посміхається той вимученою, злинялою посмішкою.— Тільки іноді здається, що на волі й людей уже немає. От приснилося сю ніч: по всій нашій країні наче не будинки, а тюрми. Іду по вулицях, а вони безлюдні. Сама лише стража гуляє.
— Тьху! І присниться ж паразитові таке! — злякано й зі злом плюються довкола.— Ти б, гад, довше спав! Щоб ти й не проснувся довіку!
— За що, браття! — вражено питає невдаха, але цим ще більше злить нервових, виснажених людей.
— Ану, мотай геть, поки по шиї не огрів!
— Кряче, кряче...
— Бач, гад, що йому сниться!
— І чого ви, хлопці, на людину напалися? — глузливо запитує Валько.— Не бійтесь, усіх не пересаджають. Вони ж теж із головами: знають, що тоді без роботи лишаться.
Та арештанти довго ще не втихомирюються.
Тоді втручається Яша. Він прямо-таки не переносить, коли люди затівають сварку.
— Слухайте!.. Та послухайте ж, який мені сон приснився! — звертається він то до одного, то до другого, ловлячи за рукав, за полу піджака.— Ні, ви тільки послухайте!.. Спилося мені, що прийшов начальник тюрми і всім сказав: "Знаєте шьо, ви уже вільні. То чого ви, питаю вас, отут сидите й гризетесь, коли ви уже вільні? Шьо, ви вже на волю не хочете? Тож забирайте свої шмутки-мутки та й виходьте на вулицю, поки я не роздумав". І ми таки узяли свої шмуткимутки і пішли всі на вулицю...
Яші не дають закінчити — такий регіт вибухає довкола.
— Ох, і Яша!.. Ох, і штукар!..
— Збрехав, Яшо? Ну, признайся, збрехав?
Хитренька ласкава посмішечка пробивається на гостроносому Яшиному обличчі. Він обводить усіх добрим поглядом, тихо сміється:
— Ну, хоч би й збрехав, ну, то й шьо? Для хороших людей і збрехати не гріх.
— Браття, купать Яшу в параші! — вигукує хтось, і вся камера з реготом, галасом, ґвалтом хапає Яшу за ноги та руки, несе до параші. Яша відбивається, пищить, але його слабенький голос тоне в загальному гаморі.
— Вони що, й справді його скупають? — пита перелякано Калинка.
— Що ви! — заспокоює його Валько.— Дадуть тільки понюхати... Коли б і посміялися, якби не Яша!
Він теж сміється, спостерігаючи веселу інтермедію, і лише зараз помітно, який він іще молодий.
— Мені теж приснився сон,— каже він, і світлі очі його мрійно тьмяніють.— Наче стою я на розі вулиці і чекаю на оту дівчину... Ех!
Тарас замовкає, обличчя його пересмикує болісна гримаса.
— От візьму й утечу,— уже іншим, глухим, недобрим голосом продовжує він.— Хай лишень із ями оцієї виведуть — тільки мене й бачитимуть!
— Убити ж можуть!
— А мені що? — відповідає Тарас, і очі його зухвало світлішають.— Мені смерті боятись? Все одно: жізнь — копейка, судьба — злодєйка! Мені б тільки вільним повітрям дихнути...
Калинка співчутливо дивиться на Тараса. Він не розповідає власні сни — не тому, що йому не сниться нічого. Щоночі до нього приходить, мучить, мордує один і той же сон: йому насинається їжа. Найрізноманітніша їжа, яка тільки може бути на світі. І кожного разу Калинка не встигає не те що наїстися, а навіть попробувати. Він так довго миє руки, обполіскує лице, чистить зуби, відтягуючи оту блаженну мить, коли візьме виделку чи ложку, що кожного разу його будять раніше, ніж він доторкнеться до їжі. Калинка у відчаї заплющує очі, але вже нічого не бачить, крім порожньої голодної темряви. Він дуже голодний. Голодний завжди, голодний навіть тоді, коли відставляє досуха вилизану миску з картопляною юшкою, коли смокче останню крихітку нужденної тюремної пайки насущного, обчикриженої, обкраденої, але обов’язково припечатаної доважком — цим примарним символом доброчесності.