— Кларо! Я нічим не завинив, але вибач мені!
— Порося! — кричить вона. — Двічі порося! Заплямив моє кімоно!
Вона відсмикує своє дороге запинало. Тепер кров ллється на простирадло.
— Кляте брехло! — лається вона. — І ще й цю мені шкоду зробив!
Я помічаю, що Карл як чесний, щирий чоловік сподівався негайної винагороди за своє стояння навколішки, і тепер його знов охоплює лють. Якщо він, заюшений кров'ю, почне боротьбу, все пропало. Пані Бекман ще, може, й пробачить йому касирку з "Гогенцоллерна", а зіпсоване кімоно — ніколи в світі. Я ззаду наступаю йому на ногу, стискаю рукою його плече й кажу:
— Пані Бекман, він не винен! Він пожертвував собою задля мене.
— Що?
— Задля мене, — ще раз кажу я. — Серед фронтових побратимів таке буває…
— Що? Знаю я вас із вашим проклятим фронтовим побратимством, брехуни, шахраї… І ви хочете, щоб я вам повірила?
— Так, пожертвував! — правлю я своєї.— Він познайомив мене з касиркою, та й годі.
Пані Бекман випростується, очі в неї палають.
— Як? Ви хочете мене переконати, що такий юнак, як ви, поласився на таке старе дрантя, як оте падло з "Гогенцоллерна"?
— Не те щоб поласився, добродійко, — кажу я. — Але в полі й хрущ м'ясо. Коли людина дуріє з самоти…
— Такий юнак, як ви, міг би найти щось краще!
— Юнак, та без шеляга за душею, — відповідаю я. — В наш час жінки хочуть, щоб їх водили до барів. І коли вже про це зайшла мова, зважте самі: якщо ви не вірите, що та касирка могла привабити мене, самітного, неодруженого, закинутого у вир інфляції, то смішно навіть подумати, що на неї сквапився б Карл Бріль, який користується ласкою найкращої і найцікавішої жінки на весь Верденбрюк, правда, не-заслужено…
Ці останні мої слова діють.
— Він мерзотник! — каже пані Бекман. — А що він користується моєю ласкою незаслужено, то ви маєте слушність.
Карл подається до неї.
— Кларо, ти моє життя! — глухо виє він у закривавлені простирадла.
— Я твій банковий рахунок, каменю нечулий! — сердито відповідає пані Бекман і обертається до мене. — І яь сам було з тією недорізаною козою з "Гогенцоллерна"?
Я махаю рукою.
— Ніяк! У нас нічого не вийшло. Я погидував.
— Я б вам наперед сказала, що так будеї — задоволено каже вона.
Бій закінчено. Ми, хай ще й не зовсім мирно, відступаємо. Карл обіцяє Кларі кімоно кольору морської води з квітками лотосу й капці на лебединому пуху. Потім виходить промити носа холодною водою. Пані Бекман підводиться.
— На скільки вони заклалися? — питає вона.
— На багато, — відповідаю я. — На більйони.
— Карле! — гукає вона. — Виділи пайку панові Бодме-рові. Двісті п'ятдесят мільярдів.
— Ну звичайно, Кларо!
Ми спускаємося сходами в майстерню. Там сидить тюлень під охороною Карлових приятелів. Ми дізнаємося, що він, поки нас не було, спробував зшахрувати, проте Карлові горілчані брати вчасно видерли в нього з рук молоток. Пані Б "кман зневажливо усміхається, і через півхвилини цвях лежить на підлозі. Я граю "Гірські верхи зоря позолотила", і під ці звуки вона велично виходить з майстерні.
— Побратим є побратим, — розчулено каже мені після всього Карл Бріль.
— Справа честі! А нащо вам була та касирка?
— Ну що вже вдієш? — відповідає Карл. — Ви самі знаєте, як часом увечері буває важко на серці! Але я ніколи не думав, що те стерво ще й почне плескати язиком! Більше я з такими не буду лигатися. А ви, любий друже, вибирайте, що хочете! — Він показує на шматки шкіри. — Сам зроблю вам у подарунок черевики на мірку, найвищої якості, які виберете: опойкові — чорні, темно-руді, жовті,— або лаковані, або замшеві.
— Лаковані,— кажу я.
Я заходжу на своє подвір'я і бачу там якусь темну постать. Це знову старий Кнопф. Він щойно повернувся зі свого рейду і, наче не його вважали вже мертвим, лаштується споганити обеліск.
— Пане фельдфебелю, — кажу я і беру його за плече. — У вас тепер для своїх дитячих вибриків є власний надгробок. Користуйтеся ним.
Я підводжу його до пам'ятника, якого він купив, і чекаю біля дверей, щоб він не повернувся до обеліска.
Кнопф витріщає на мене очі.
— Мій власний надгробок? Ви збожеволіли. Скільки він тепер коштує?
— За сьогоднішнім вечірнім курсом дев'ять мільярдів.
— І щоб я на нього мочився?
Якусь мить Кнопф водить очима, потім, бурмочучи й похитуючись, рушає до своїх дверей. Того, чого ніхто не міг домогтися, досягає просте поняття власності. Фельдфебель користується тепер своїм туалетом. І хтось ще й балакає про комунізм! Власність породжує схильність до порядку!
Я ще хвилю стою надворі і думаю про те, що природі потрібно було мільйони років, щоб з амеби, через рибину, жабу, хребетну тварину й мавпу, створити Кнопфа, істоту, наповнену фізичними й хімічними дивами, з геніальною системою кровообігу, з серцевим механізмом, на який можна тільки молитися, з печінкою і нирками, проти яких концерн німецької аніліново-фарбової промисловості — просто сміховинна артіль; і все це диво, яке зветься кадровим фельдфебелем Кнопфом, дбайливо вдосконалювалось мільйони років тільки для того, щоб воно короткий час на землі безжально муштрувало нещасних сільських хлопців, а потім, отримавши велику державну пенсію, віддавалося пияцтву! Справді, бог часом витрачає багато зусиль нінащо!
Все ще дивуючись, я вмикаю світло в своїй кімнаті і дивлюся в дзеркало. Ось іще одне диво природи, яке теж добре не знає, що йому з собою робити. Я вимикаю світло і роздягаюсь уже навпомацки.
XXIII
Алеєю назустріч мені йде молода жінка. Сьогодні неділя, і я вже бачив її в каплиці. На ній ясно-сірий, гарно пошитий костюм, маленький фетровий капелюшок, сірі замшеві черевички. Звати її Женев'єва Терговен, і вона мені якось дивно чужа.
Вона була з матір'ю в каплиці. Я бачив її, бачив Бодендіка, а також Верніке, який аж світився радістю, що досяг такого успіху. Я обійшов весь парк і вже був перестав сподіватися, і раптом Ізабелла сама йде мені назустріч уже майже безлистою алеєю. Я зупиняюся. Вона тендітна, легенька, елегантна, і з нею до мене зненацька повертається вся моя туга, моє щастя і вогонь у крові. Я не можу вимовити й слова. Я знаю від Верніке, що вона одужала, що тіні розвіялись, та й сам відчуваю це. Вона раптом опинилася тут, переді мною, не така, як колись, але вся тут; між нами вже не стоїть хвороба, з моїх рук і очей струмує кохання, а з серця до мозку нечутним вихором здіймається хвиля запаморочення.