Герда сміється.
— Я не лаятиму. До того ж ви свого часу заплатили за них стільки, як вони були варті.
— Це була наша єдина вдала біржова операція.
Герда забирає зі столу тарілки. Я дивлюся на неї й кажу:
— Я віддам абонементи Георгові. А сам більше не ходитиму до "Валгалли".
Герда обертається. Вона сміється, проте очі в неї не сміються.
— Чому не ходитимеш? — питає вона.
— Не знаю. Так мені здається. А може, й ходитиму.
— Звичайно, ходитимеш! Чому не ходити?
— Еге ж, чому? — сумно кажу я.
Знизу долинають приглушені звуки електричного п ані-но. Я встаю й підходжу до вікна.
— Як швидко минув цей рік, — кажу я.
— Еге ж, — погоджується Герда і пригортається до мене. — Так завжди буває. Сподобається жінці хтось, і неодмінно виявиться, що він такий, як ти, — не підходить їй. — Вона відштовхує мене від себе. — Ну, а тепер іди до свого небесного кохання. Що ти розумієш у жінках!
— Нічого.
Герда сміється.
— І не намагайся зрозуміти щось, хлопчику. Так краще. А тепер іди! Стривай, візьми ось це.
Герда виймає медальку й дає мені.
— Що це? — питаю я.
— Чоловік, що переносить людей через воду. Він дає щастя.
— А тобі він дав щастя?
— Щастя? — перепитує Герда. — Щастям можна багато що назвати. Може, й дав. А тепер іди.
Вона випихає мене з кімнати й замикає за мною двері.
Я спускаюся сходами. На подвір'ї мені трапляються назустріч дві циганки. Вони тепер беруть участь у програмі ресторану. Жінки-борці давно вже поїхали.
— Поворожити, юначе? — питає молодша. Від неї тхне часником і цибулею.
— Ні,— кажу я. — Сьогодні не треба.
У майстерні Карла Бріля всі напружені до краю. На столі лежить купа грошей. Там їх, певне, більйони. В чоловіка, що заклався з Карлом, голова, як у тюленя, й маленькі ручки. Він щойно перевірив, чи міцно забитий у стіну цвях, і вертається до столу.
— Ще двісті мільярдів, — каже він дзвінким голосом.
— Згода, — відповідає Карл Бріль.
Супротивники викладають гроші.
— Ще хтось хоче закластися? — питає Карл.
Ніхто з гостей не озивається. Для всіх їх заклад надто високий. На обличчі в Карла прозорими перлинами блищить піт, але він певний своєї перемоги. Заклалися вони на сорок проти шістдесяти. Спершу заклад був п'ятдесят проти п'ятдесяти, та потім тюлень отримав дозвіл іще раз легенько вдарити молотком по цвяхові, і заклад змінили на сорок проти шістдесяти на Карлову користь.
— Може б, ви заграли "Вечірній спів пташок"? — просить мене Карл.
Я сідаю до піаніно. Невдовзі з'являється пані Бекман у своєму яскраво-червоному кімоно. Сьогодні вона не така незворушна, як завжди. Гори її грудей двигтять, наче під ними скаженіє вулкан, очі теж інакші. Вона не дивиться на Карла Бріля.
— Кларо, — каже Карл, — ти знаєш усіх цих добродіїв, крім пана Швайцера. — Він вишукано змахує рукою, відрекомендовуючи гостя: —Пан Швайцер.
Тюлень кланяється. Вигляд у нього вражений і трохи стурбований. Він скоса позирає на гроші, тоді зводить очі на цю кубічну Брунгільду. Цвях обмотують ватою, і Клара стає за ширму спиною до стіни. Я виконую дві трелі і уриваю музику. Всі мовчать.
Пані Бекман стоїть спокійна й зосереджена. Потім по її тілу двічі пробігає тремтіння. Раптом вона кидає на Карла Бріля лютий погляд.
— Дуже шкода, — каже вона крізь зуби. — Не можу.
Вона відступає від стіни й виходить з майстерні.
— Кларо! — кричить Карл.
Вона не відповідає. Тюлень сито регоче й починає рахувати гроші. Карлові горілчані брати сидять, ніби громом прибиті. Карл Бріль, стогнучи, кидається до цвяха й вертається назад.
— Хвилиночку! — Каже він тюленеві.— Хвилиночку, ми ще не скінчили! Коли ми закладалися, то домовились про три спроби. А їх було тільки дві!
— Їх було три.
— Ви не можете знати, скільки їх було, бо це для вас новина. їх було дві!
Тепер уже піт по обличчю в Карла тече дзюрком. До горілчаних братів вернулася мова.
— Так, їх було дві,— підтверджують вони.
Спалахує суперечка. Я не дослухаюся до неї. Мені здається, що я опинився на якійсь чужій планеті. Це навальне, страхітливе почуття триває лише коротку мить, і я радію, коли до мене повертається здатність чути їхні голоси. Тюлень використовує ситуацію: він погоджується на третю спробу, якщо умови закладу будуть змінені,— тридцять проти сімдесяти на його користь. Карл, умиваючись потом, пристає на все. Наскільки я розумію, він закладається на половину своєї майстерні, разом із машиною для швидкісного підшивання підметок.
— Допоможи мені! — пошепки звертається він до мене. — Ходімо зі мною нагору! Треба вмовити її! Вона навмисне не витягла цвяха.
Ми вибираємося сходами нагору. Пані Бекман чекає на Карла. Вона лежить у кімоно з феніксом на ліжку, схвильована, дивовижно гарна для тих, хто любить дебелих жінок, готова до боротьби.
— Кларо! — шепче Карл. — Навіщо ти так зробила? Ти навмисне здалася!
— Он як? — озивається пані Бекман.
— Безперечно! Я знаю! Присягаюсь тобі…
— Він ще й присягається! Ти, поганцю, спав із касиркою в готелю "Гогенцоллерн"! Гидотна свинюко!
— Я? Це підла брехня! Звідки ти довідалась?
— Бачиш, ти признаєшся!
— Я признаюся?
— Щойно признався! Спитав, звідки я довідалась. А як я могла б довідатись, якби цього не було?
Я співчутливо дивлюся на завзятого плавця Карла Бріля. Він не боїться найхолоднішої води, але тепер він, безперечно, пропав. На сходах я радив йому не встрявати в суперечку, а впасти навколішки й просити в пані Бекман пробачення, ні в чому, звичайно, не признаючись. А він замість того починає дорікати їй явимось паном Клетцелем. У відповідь вона гатить йому кулаком по переніссю. Карл відсахується і хапається рукою за свій дишель, щоб пересвідчитись, чи не йде кров. Потім люто скрикує і як досвідчений борець пригинається, щоб за коси стягти пані Бекман з ліжка, стати їй ногою на потилицю і своїм замашним паском відшмагати її по могутніх сідницях. Я даю йому середньої сили штурхана в зад. Він обертається, ладен накинутись на мене, бачить мої очі, в яких світиться пересторога, бачить мої підняті руки, мої уста, що нечутно промовляють до нього, й отямлюється. В його карих очах знов з'являється людський глузд. З носа в нього хлющить кров. Він ледь киває мені головою, знов обертається, стає навколішки перед ліжком пані Бекман і вигукує: