— Нічого! — каже він. — Маючи такий виторг від вина, можна втратити на обіді.
Ми сидимо дуже розчаровані. Дами підводяться і обтрушуються, мов курки, що встали з піску. Віллі плескає Еду-арда по плечі.
— Ви справжній кавалер! Інший зчинив би галас, що від нього прогнали клієнта.
Едуард усміхається.
— А я ні. Те мурмило з бамбуковим ціпком ще ніколи нічого не замовляло тут на порядну суму. Завжди чекае, щоб його хтось пригостив.
— Ходімо, — шепоче мені Герда.
Сукню тютюнового кольору кудись кинуто. Черевички з темно-рудої замші стоять під стільцем. Один навіть перевернувся. Вікно відчинене. Крізь нього в кімнату заглядає листя дикого винограду. Знизу, з "Староміського двору", долинають приглушені звуки електричного піаніно. Грають вальс "Ковзанярі". Крізь музику час від часу проривається глухе гупання — то тренуються жінки-борці.
Коло ліжка стоять дві пляшки холодного, як крига, пива. Я відкорковую їх і даю одну Герді.
— Де ти так засмагла? — питаю я.
— На сонці. Воно вже пече кілька місяців. Ти не помічав?
— Помічав. Але в конторі не засмагнеш.
Герда сміється.
— Коли працюєш у нічному клубі, засмагнути легше. Цілий день вільний. Де ти був увесь цей час?
— Ніде, — кажу я і раптом згадую, що Ізабелла теж завжди зустрічає мене таким самим запитанням. — Я думав, що ти зійшлася з Едуардом.
— Хіба це причина, щоб не приходити?
— А хіба ні?
— Звичайно ні, дурненький. Це зовсім різні речі.
— Мені важко це зрозуміти, — кажу я.
Герда не відповідає. Вона потягається й ковтає пива.
Я оглядаю кімнатку.
— Гарно тут. Наче ми лежимо на верхньому поверсі якоїсь пивниці на березі Тихого океану. І ти смаглява, як тубілка.
— А ти, виходить, білий торговець ситцем, скляним намистом, Бібліями й горілкою?
— Так, — здивовано відповідаю я. — Саме таким торговцем я завжди мріяв стати, коли мені було шістнадцять років.
— А пізніше вже ні?
— Пізніше ні.
Я лежу біля неї, тихий і відпружений. У вікно між вигинами даху заглядає синій вечір. Я ні про що не думаю, нічого не хочу й намагаюся ні про що не питати. Мовчить заспокоєне тіло, життя просте, плин часу зупинився. Ми ніби опинилися поблизу якогось бога. Лежимо і п'ємо холодне, запашне пиво.
Герда віддає мені кухоль.
— Як ти гадаєш, Рене справді отримає хутро? — ліниво питає вона.
— А чому ж ні? Віллі тепер більйонер.
— Треба було мені спитати її, яке саме вона хоче. Мабуть, ондатрове чи боброве.
— Лисяче, — байдуже кажу я. — Або, про мене, хай навіть леопардове.
— Леопардове надто тонке на зиму. Котикове робить жінку старою. Хутро з чорно-бурої лисиці — дуже огрядною. Найкраще, звичайно, норкове.
— Справді?
— Еге ж. Хутро на ціле життя. Але страшенно дороге. Безбожно дороге.
Я ставлю свою пляшку на підлогу. Розмова стає трохи неприємною.
— Все це мені не до снаги. Я не можу купити навіть кролячого коміра.
— Ти? — вражено йитає Герда. — Хто ж про тебе каже?
— Я кажу. Кожен більш-менш вразливий чоловік за таких обставин прийняв би твої слова на свій рахунок. А я, як на теперішні часи, аж надто вразливий.
Герда сміється.
— Ти вразливий, мій хлопчику. Але я справді маю на думці не тебе.
— А кого ж?
— Едуарда. Кого ж іще?
Я підводжуся.
— Ти хочеш примусити Едуарда подарувати тобі хутро?
— Так, дурненький. Якщо тільки мені пощастить аж так приборкати його. Та, може, коли Рене вже матиме… Чоловіки такі…
— І ти розповідаєш мені про це, лежачи зі мною в ліжку?
— А чому ж ні? В такі хвилини мені спадають найкращі думки.
Я мовчу, зовсім приголомшений. Герда повертає до мене голову.
— Ти образився?
— Принаймні я спантеличений.
— Чого? Тобі слід було б образитись, якби я почала вимагати хутро від тебе.
— А так я повинен пишатися, що ти хочеш отримані його від Едуарда?
— Звичайно! Це ж означає, що ти не фраєр.
Я не знаю, що вона хоче цим сказати.
— А що таке — фраєр?
— Той, хто має гроші. І може витрачати їх на інших. Едуард, наприклад.
— Віллі також фраєр?
Герда сміється.
— Наполовину. Для Рене.
Я почуваю себе досить-таки безглуздо і тому мовчу.
— Хіба я не правду кажу? — питає Герда.
— Правду? До чого тут правда?
Герда знов сміється.
— Ти наче таки образився. Яка ти ще дитина!
— Саме в таких справах я й хотів би лишитися дитиною, — кажу я. — А то…
— Що — а то?
— А то… — Я замислююсь. Я й сам не зовсім розумію свою думку, але все-таки пробую висловити її.— А то я сам собі здавався б мало не сутенером.
Тепер Герда вже регоче.
— Для цього тобі ще багато чого бракує, мій хлопчику.
— Сподіваюся, що бракуватиме й надалі.
Герда повертається до мене обличчям. Запітнілий кухоль вона тримає в себе на грудях, втішаючись його прохолодою.
— Бідний мій хлопчику, — каже вона, й далі сміючись, з неприємним, майже материнським співчуттям. — Тебе ще не раз обдурюватимуть!
От чорт, думаю я, куди подівся спокій тропічного острова? Тепер я раптом почуваю себе так, наче я голий і мавпи кидають у мене колючими кактусами. Кому приємно чути, що в майбутньому йому доведеться бути рогоносцем?
— Це ми ще побачимо, — кажу я.
— Ти думаєш, що бути сутенером так просто?
— Не знаю. Але безумовно не дуже почесно.
Герда глузливо пирхає.
— Почесно? Що ти ще вигадаєш? Ми ж говоримо не про солдатів, а про жінок. А для жінок честь дуже нудна, бідний мій хлопчику.
Вона знов ковтає пива. Я дивлюся на її шию. Якщо вона ще раз назве мене своїм бідним хлопчиком, я мовчки виллю своє пиво їй на голову, доведу, що теж можу поводитись, як сутенер чи принаймні так, як вони, на мою думку, мають поводитись.
— Гарна розмова, — кажу я, — особливо тепер.
Здається, я маю хист, про який і сам не здогадувався,— смішити інших. Герда знов регоче.
— Розмова як розмова, — каже вока. — Коли люди лежать поряд, то однаково про що розмовляти. Кажеш те, що спадає на думку. Чи тут також є якісь правила, мій…
Я хапаю пляшку з пивом і чекаю слів "бідний хлопчику", проте в Герди є якесь шосте чуття — вона знов ковтає пива й замовкає.
— Може, не варто саме тепер розмовляти про хутра, сутенерів і рогоносців, — кажу я. — Для таких хвилин є й інші теми.
— Звичайно, — погоджується Герда. — Але ж ми й не розмовляємо про це.
— Про що?
— Про хутра, сутенерів і рогоносців.