— Подіяло, — шепоче Віллі,— а я вже думав, що він зігнорує нас.
— Він же ревний апостол нотацій і не може зігнорувати нас, — відповідаю я. — Для нього ми залишимось учнями, навіть якщо нам буде по шістдесят. Глянь, як він роздимає ніздрі.
— Не поводьтесь, як дванадцятирічні,— каже Рене.
— Чому? — питає Віллі.— Постарітися ми завжди встигнемо.
Рене підіймає руки. На правій поблискує аметистовий перстень.
— Здаюся! І отакі захищали вітчизну!
— Думали, що захищають вітчизну, — кажу я. — Поки не побачили, що захищають тільки частину її — ту, яку годилося б послати під три чорти, а разом із нею й оте патріотичне свиняче рило, що сидить он за колоною.
Рене сміється.
— Не забувайте, що ви захищали країну поетів і мислителів.
— Країна поетів і мислителів не потребує нашого захисту — хіба що тільки від отого свинячого рила й таких, як воно, що садовлять поетів і мислителів у в'язниці, поки ті живі, а коли вони помирають — роблять із них для себе рекламу.
Герда нахиляється до мене.
— Сьогодні всі такі дотепні, правда ж?
І ще раз штовхає мене під столом. Я сповзаю з ораторської трибуни і знов опиняюся на гойдалці, що летить над землею. Ресторан стає частиною космосу, і навіть в Едуар-да, що дудлить шампанське, як воду, щоб збільшити рахунок, з'являється довкола голови тьмяний німб святого.
— Підеш потім зі мною? — пошепки питає мене Герда.
Я киваю головою.
— Іде! — захоплено шепоче Віллі.— Я знав, що він підійде!
Рило не витримує — підводиться і, лупаючи очима, підходить до нашого столика.
— Гомаєр, правда ж? — питає рило.
Віллі вже сидить.
— Прошу? — озивається він, не підводячись.
— Адже ви колишній учень Гомаєр! — каже Шімель, уже роздратовано.
Віллі неквапом ставить пляшку на стіл.
— Вибачте, баронесо, — звертається він до Рене. — Мені здається, що цей добродій має на увазі мене.
Він обертається до Шімеля.
— Чим можу бути корисний? Чого ви хочете, добродію?
На мить Шімель розгублюється. Він, певне, й сам не знає, що хотів сказати. Ревного апостола нотацій пригнала сюди нестримна хвиля щирого обурення.
— Келих шампанського? — люб'язно питає Віллі.— Хочете й собі скуштувати, як живуть інші?
— Що вам спало на думку? Я не розпусник!
— Шкода, — каже Віллі.— Але чого ж вам усе-таки треба? Хіба ви не бачите, що заважаєте нам?
Шімель люто витріщається на нього.
— Чи це аж так необхідно, — каркає він, — щоб колишні учні моєї гімназії серед білого дня влаштовували оргії?
— Оргії? — Віллі вражено дивиться на Шімеля. — Вибачте ще раз, баронесо, — звертається він до Рене. — Цей невихований чоловік — між іншим, це пан Шімель, я тепер упізнав його, — вишукано відрекомендовує він Шімеля Рене, — баронеса де ла Тур. — Рене поблажливо схиляє спою кучеряву голову. — Так от. цей неотесаний чолоеік вважає, що випити келих шампанського на день вашого народження означає влаштовувати оргію.
Шімель бентежиться, наскільки він узагалі може бентежитись.
— День народження? — перепитує він рипучим голосом. — Ну добре… та однаково це маленьке місто… як колишній учень, ви могли б…
Скидається на те, що він, згнітивши серце, ладен пробачити нам нашу провину. Баронеса де ла Тур справила на старого обожнювача вищої касти відповідне враження. Віллі швидко вживає рішучих заходів.
— Як колишні ваші учні ми повинні були б ще вранці, разом із кавою, випивати чарку горілки або й дві,— каже він, — щоб, нарешті, взнати, що означає слово "радість". Це, звичайно, ніколи не входило у ваш навчальний план, кате молоді! Ви, вірний лакузо обов'язку, так отруювали нам життя, що навіть солдатські казарми здалися нам визволенням! Пісний фельдфебелю письмових творів! Тільки через вас ми стали розпусниками! Тільки ви відповідаєте за все! А тепер гайда звідси, унтер-офіцере нудоти!
— Це… це просто… — белькоче Шімель. Він почервонів, як рак.
— Ідіть додому і вмийтесь як слід, помийнице життя!
Шімель хапає ротом повітря.
— Поліціє! — видавлює він із себе. — Така страшна образа… Я вам покажу…
— Нічого ви нам не покажете, — перебиває його Віллі.— Ви й досі думаєте, що ми ваші довічні раби. Єдине, що ви зробите, — це відповісте на Страшному суді за те, що викликали в серцях незчисленних поколінь юнаків ненависть до бога і до всього доброго й прекрасного! Я не хотів би бути на вашому місці, Шімелю, коли настане воскресіння мертвих! Скільки вам дістанеться від самого лише нашого класу! А потім, звичайно, вас чекає ще й смола та полум'я в пеклі! Ви ж так гарно вмієте його змальовувати!
Шімель захлинається з люті.
— Ви ще почуєте про мене! — вигукує він і повертається, як корвет у бурю.
— Шімелю! — гримить позад нього могутній голос.
Рене справляє враження, як завжди. Шімель миттю обертається на любий його серцю поклик команди.
— Що? Прошу? Хто?.,— його погляд перебігає по столиках.
— Ви не родич самогубця Шімеля? — щебече Рене.
— Самогубця? Що це означає? Хто мене кликав?
— Ваше сумління, Шімелю, — кажу я.
— Це ж просто…
Я вже чекаю, що на губах у Шімеля виступить піна. Радісно бачити, як цей вічний наш звинувач у всіх смертних гріхах раптом німіє.
Віллі наливає чарку і киває Шімелеві:
— За ваше здоров'я, хоробра шкільна гієно! І не пхайте більше свого носа до столика, де сидять чужі люди, та ще й дами.
Шімель зникає з якимось дивним звуком — ніби в ньому хтось відкоркував пляшку, тільки не з шампанським, а з зельтерською водою.
— Я знав, що він причепиться до нас, — мовить Віллі, страшенно задоволений.
— Ти був неперевершений! — кажу я. — Де в тебе раптом узялось таке натхнення?
Віллі усміхається.
— Цю промову я вже виголошував щонайменше сто разів! На жаль, завжди сам, без Шімеля. Тому я й знаю З напам'ять. За ваше здоров'я, діточки!
Едуард трясеться зі сміху.
— Ох, я не можу! "Помийниця життя!" Надто вже страшний образ! Навіть шампанське стало раптом на смак як помиї!
— Воно й раніше було таке, — не пасу задніх я.
— Які ж ви ще діти! — хитає головою Рене.
— Ми б хотіли ними й залишитись. Постарітися дуже просто, — сміється Віллі.— Едуарде, рахунок!
Едуард приносить рахунки: один Віллі, другий нам.
Обличчя в Герди напружене. Вона чекає ще одного вибуху. Ми з Георгом дістаємо свої талони й кладемо на столик. Проте Едуард не вибухає — він усміхається.