Але всі ці пам'ятники — ще дрібнота. Аж за ними починаються мармурові й гранітні брили. Спочатку йдуть поліровані з одного боку — спереду гладенькі, з боків і ззаду грубо обтесані, цоколь теж з усіх боків необроблений. Це товар для заможних людей із середнього стану — роботодавців, комерсантів, власників більших крамниць і, звичайно, для мужніх невдах — вищих чиновників, яким так само, як і дрібним, щоб не принизити своєї гідності, доводиться витрачати на смерть більше, ніж вони заробляли за життя.
Проте справжні аристократи надгробків — поліровані з усіх боків велетні з мармуру та чорного шведського граніту. В них кожен бік, незалежно від того, видно його чи ні, відполірований до блиску, навіть цоколі гладенькі, до того ж їх буває не один чи два, а часто ще й третій, скошений, а найкращі з них увінчані ще й масивним хрестом із такого самого матеріалу. Сьогодні такі пам'ятники можуть купити тільки багаті селяни, власники великих реальних цінностей, спекулянти та спритні ділки, що орудують довготерміновими векселями і таким чином живуть за рахунок державного банку, який усе оплачує дедалі новими, незабезпеченими золотом банкнотами.
Ми разом поглядаємо на той єдиний розкішний надгробок, який ще чверть години тому належав фірмі. Ось він стоїть, чорний, блискучий, ніби щойно полакований автомобіль, весна огортає його своїми пахощами, до нього схиляються китиці бузку, він схожий на величну даму, холодну, незворушну, ще на якусь годину незайману, — потім на його вузькому животі позолоченими латинськими літерами по вісімсот марок за кожну буде написане прізвище Генріха Фледерсена, господаря великого хутора.
— Щасливої дороги, чорна Діано! — кажу я і скидаю капелюха. — Прощай! Поети ніколи не могли змиритися з тим, що навіть довершена краса підлягає законам долі й приречена на жалюгідну смерть. Щасливої дороги! Ти станеш тепер безсоромною рекламою для душі шахрая Фледерсена, що здирав з бідних удів нашого міста останні банкноти по десять тисяч марок за надто дороге масло, в яке він домішував маргарин, не кажучи вже про грабіжницькі ціни на шніцелі з телятини, котлети зі свинини і печеню з яловичини. Щасливої дороги!
— Від твоїх слів мені захотілося їсти, — каже Георг. — Ходімо у "Валгаллу". Чи тобі треба спершу купити краватку?
— Ні, ще встигну, поки зачиняться крамниці. В суботу після обіду курс долара більше не підіймається. Від дванадцятої години сьогодні аж до ранку в понеділок наша валюта стоїть на місці. А, власне, чому? Хтось тут, мабуть, діє
дуже ледачий. Чому вартість марки не падає в кінці тижня? Бог її притримує, чи що?
— Тому, що біржа в цей час уже не працює. Є ще запитання?
— Є. Людина живе, керуючись насамперед своїми внутрішніми нахилами, а потім уже зовнішніми умовами чи навпаки?
— Людина живе, та й годі. У "Валгаллі" сьогодні гуляш із картоплею, огірками й салатом. Я бачив меню, коли повертався з банку.
— Гуляш! — Я зриваю примулу і встромлюю її собі в петельку. — Людина живе, твоя правда. А хто хоче знати більше, той пропав. Ходімо, подражним Едуарда Кноблоха.
Ми входимо в просторий ресторан готелю "Валгалла". Господар готелю, Едуард Кноблох, гладкий велетень у каштанового кольору перуці й розстебнутому чорному сюртуці, побачивши нас, так кривиться, ніби йому з оленячою полядвицею на зуби попала шротина.
— Добрий день, пане Кноблоху, — каже Георг. — Гарна сьогодні година! В таку погоду в людини прокидається вовчий апетит.
Едуард нервово здвигає плечима.
— Багато їсти шкідливо. На печінку, на жовч і на все.
— Тільки не у вас, пане Кноблоху, — ласкаво заперечує Георг. — У вас обіди корисні для здоров'я.
— Це так. Але надто здорова їжа теж може зашкодити. Згідно з найновішими науковими даними, той, хто споживає багато м'яса…
Я перебиваю Едуарда, злегка плеснувши його по м'якому животі. Він відсахується, наче його вдарили в пах.
— Заспокойся і скорися долі,— кажу я. — Ми не об'їмо тебе. Що поробляє поезія?
— Пішла жебрати. Ніколи! В такі часи!
Мене не смішать його безглузді фрази. Едуард не тільки господар, але й поет; але так легко спекатись мене йому не пощастить.
— Де сісти? — питаю я.
Кноблох оглядається. Зненацька його обличчя прояснюється.
— Дуже шкода, панове, проте немає жодного вільного столика.
— Нічого, ми почекаємо.
Едуард озирається ще раз.
— Скидається на те, що жоден швидко не звільниться, — сяючи каже він. — Панове ще тільки починають їсти суп. Може, ви сьогодні підете в "Альтштедтергоф" або в ресторан на вокзалі? Там також можна сяк-так попоїсти.
Сяк-так! Здається, сьогодні все аж бризкає сарказмом. Спершу Генріх, тепер Едуард. Але ми боротимемось за гуляш, коли б навіть довелося чекати цілу годину. Гуляш — це найкраще, що готують у ресторані "Валгалла".
Та Едуард не тільки поет, він, виявляється, ще й уміє читати чужі думки.
— Даремно чекаєте, — каже він. — У нас мало гуляшу, і його завжди дуже швидко розбирають. Чи, може, візьмете німецький біфштекс? Його можна з'їсти тут, коло ляди.
— Краще вмерти, — кажу я. — Ми матимемо гуляш, навіть коли б довелося порубати тебе самого.
— Та невже? — мовить Едуард. На його гладкому обличчі проступає тріумф.
— Авжеж, — відповідаю я і знов плескаю його по животі.— Ходімо, Георгу, для нас є столик.
— Де? — швидко питає Едуард.
— Он там, де сидить той пан, схожий на шафу. Еге ж, отой рудий, з елегантною дамою. Той, що підвівся й махає нам. Мій приятель Віллі, Едуарде. Пришли офіціанта, ми зробимо замовлення!
Ми рушаємо до Віллі. За спиною в нас розлягається такий звук, ніби лопнула автомобільна камера, — то Едуард сичить зі злості.
Причина всієї цієї комедії, яку нам улаштовує Едуард, дуже проста. Раніше в нього можна було їсти на абонементи. Купиш книжечку з десятьма талонами, і потім кожний обід коштує трохи дешевше. Едуард запровадив абонементи, щоб принадити клієнтів. Проте останніми тижнями лавина інфляції сплутала його розрахунки; якщо обід на перший талон ще відповідав ціні, яку за нього заплачено, то вартість останнього талона виявлялася значно нижчою за вартість обіду. Через це Едуард скасував абонементи: він надто багато втрачав на них. Але в нас виникла блискуча ідея. Ми вчасно довідалися про його намір і півтора місяця тому витратили всі гроші від продажу пам'ятника полеглим воїнам на абонементи у "Валгаллі", які ми закупили оптом. Щоб не дуже впасти в око Едуардові, ми використали для цього різних людей: трунаря Вільке, грабаря міського кладовища Лібермана, нашого скульптора Курта Баха, Віллі, ще кількох фронтових товаришів та клієнтів і навіть Лізу. Вони скупили для нас у касі книжечки з талонами. Переставши продавати абонементи, Едуард сподівався, що за десять днів усі талони скінчаться, бо в книжечках їх було тільки по десятку, а він гадав, що жодна розважна людина не придбає більше, ніж одну книжечку. Але ми з Георгом мали їх понад тридцять кожен. Через два тижні після скасування абонементів Едуард захвилювався, бо ми й далі розраховувались талонами, а через місяць почав трохи панікувати. На той час ми вже їли за півціни; а далі обід нам коштував не дорожче, як десять сигарет. Ми з'являлися день у день і розраховувались талонами. Врешті Едуард запитав, скільки в нас їх ще є,— ми відповіли ухильно. Він спробував не брати талонів — ми наступного разу привели з собою адвоката, запросивши його на віденський шніцель. За десертом адвокат прочитав Едуардові цілу лекцію про контракти та зобов'язання й заплатив за їжу нашим талоном. Лірика Едуарда набула похмурих рис. Він спробував домовитись — ми відхилили його спробу. Він написав повчальний вірш "Вилазить боком кривдою нажите" й послав його до газети. Редактор показав вірша нам: у— ньому було повно ущипливих натяків на могильників народу, згадувалось про надгробки й про лихваря Кроля. Ми запросили свого адвоката на свинячі котлети у "Валгаллу", і він пояснив Едуардові, що таке публічна образа та до яких вона може призвести наслідків, знову ж таки розрахувавшись за обід нашим талоном. Едуард, який раніше був ніжним ліриком і оспівував квіти, почав писати вірші, сповнені ненависті. Але це було все, що він міг зробити. Запекла боротьба триває далі. Едуард щодня сподівається, що наші запаси скінчаться; він не знає, що в нас талонів більше, ніж на сім місяців.