— Нічого неможливого тут немає,— заперечую я. — Навпаки, тепер тільки так і роблять. Це зветься заплатити гроші наперед.
— Гроші наперед! — Генріх зневажливо морщить товстого носа. — Що ви, шкільний учитель, розумієте в цьому? Як можна в нашому ділі вимагати наперед гроші? Від засмучених родичів покійника, коли на могилі ще не зів'яли вінки? Правити гроші за те, що навіть ще не доставлено?
— Звичайно. А коли ж іще? Люди тоді розчулені, і з них легше взяти гроші.
— Розчулені? Аякже! Вони тоді твердіші за крицю! Після всіх витрат на лікаря, на труну, на священика, на могилу, на квіти, на поминки… Та вам не дадуть наперед і десяти тисяч, чоловіче! Людям треба спочатку трохи відійти. І, перш ніж платити, їм треба побачити пам'ятник на кладовищі, а не в каталозі, хай навіть ви власноручно намалюєте його китайською тушшю, зробите сухозлотицею напис, та ще й додасте кілька зображень засмучених родичів.
Знов закид на мою адресу. Та я не звертаю на нього уваги. Це правда, я не тільки намалював надмогильні пам'ятники для нашого каталога і розмножив малюнки на ротаторі, але для більшого ефекту ще й розфарбував їх і надав відповідної атмосфери — домалював плакучі верби, грядочки з братками, кипариси і вдів у жалобному серпанку, що поливають квіти. Конкуренти мало не полускали з заздрощів, коли ми завели цю новину. Самі вони не мали нічого кращого за звичайні фотографії надгробків зі складу. Генріх тоді також вважав нашу ідею чудовою, особливо подобалось йому застосування сухозлотиці. Бо я, щоб зображення були природніші, робив на пам'ятниках у каталозі написи розведеною в олії сухозлотицею. Це давало мені величезне задоволення: всіх, кого я ненавидів, я посилав на той світ і малював їм надгробок — наприклад, своєму унтер-офіцерові з солдатських часів, який ще й досі живий і здоровий: "Тут спочив після довгих нестерпних страждань, переживши всіх своїх близьких, поліцай Карл Фліомер". Для такої епітафії я мав підстави — той негідник добре намучив мене, а на фронті двічі посилав у розвідку, звідки я лише дивом повернувся живий. Тому я від щирого серця бажав йому такої долі.
— Пане Кролю, — кажу я, — дозвольте ще раз коротко пояснити вам, які тепер часи. Принципи, на яких вас виховано, шляхетні, але сьогодні вони ведуть до банкрутства. Заробити гроші тепер може кожен, а зберегти їхню вартість не може ніхто. Нині важливо не продавати, а купувати, та ще якомога швидше одержувати гроші за продане. Ми живемо в епоху реальних цінностей. Гроші стали ілюзією, всі знають про це, але не всі ще цьому вірять. А тим часом інфляція триває далі, гроші скоро будуть зовсім нічого не варті. Людина керується в своєму житті на сімдесят п'ять відсотків фантазією і тільки на двадцять п'ять відсотків — фактами; це її сила і її слабість, і через те в цьому відьомському танці цифр і досі є ті, що виграють, і ті, що програють. Ми знаємо, що не можемо належати до тих, хто тільки виграє, але й не хочемо бути серед тих, хто зазнає самих лише збитків. Три чверті мільйона, за які ви сьогодні продали хрест, через два місяці, якщо їх тільки тоді виплатять, будуть варті не більше, ніж тепер п'ятдесят тисяч. Тому…
Генріх густо червоніє й перебиває мене.
— Я не ідіот! — знов каже він. — І годі читати мені безглузді нотації! Практичне життя я знаю краще за вас. Я волію загинути з честю, аніж удаватися до сумнівних спекулянтських методів, щоб вижити. Поки я відповідаю в нашій фірмі за продаж, торгівля наша буде порядною, як у давні часи, щоб ви знали! Що я вмію, те вмію, поки що цього вистачало і вистачить надалі! Підло псувати людині радість від вдалого продажу! Чом ви не залишились зачуханим учителем?
Він хапає капелюха й вибігає з кімнати, грюкнувши дверима. Нам видно крізь вікно, як він перетинає подвір'я товстими кривими ногами. Велосипедні защіпки на холошах надають йому майже військового вигляду. Генріх поспішає до ресторанчика "Квітка" — він там постійний гість.
— Цей міщанин, цей садист хоче мати радість від торгівлі! — сердито кажу я. — Як можна торгувати тим, чим торгуємо ми, інакше, ніж з побожним цинізмом, коли бажаєш зберегти свою душу? А цей лицемір хоче мати радість від махінацій з покійниками і вважає це своїм законним правом!
Георг сміється.
— Бери гроші й ходімо. Ти ще не передумав купувати собі краватку? То поспішай! Сьогодні більше не буде підвищення платні.
Георг бере валізку з грошима і байдуже ставить її в прилеглу до контори кімнату, в якій він ночує. Я складаю свої пачки грошей у коробку з написом: "Кондитерська Келлера — найкраще печиво, з привезенням додому".
— Різенфельд справді приїде? — питаю я.
— Так, він прислав телеграму.
— А чого він хоче? Грошей? Чи запропонувати нам товар?
— Побачимо, — відповідає Георг і замикає контору.
II
Ми виходимо надвір. Навальне квітневе сонце ніби виливає на нас гігантську золоту чашу світла й вітру. Ми зупиняємося. Сад палахкотить зеленим полум'ям, весна бринить у молодому листі тополь, як арфа, на кущах бузку розцвітають перші китиці.
— Інфляція! — кажу я. — Ось вона й тут — і найбурхливіша з усіх! Здається, навіть природа знає, що тепер рахують тільки десятками тисяч і мільйонами. Поглянь, що роблять тюльпани. А он там який чистий білий колір, і який червоний, і скільки жовтого! А запах!
Георг киває головою, нюхає повітря й затягується бразільською сигарою: природа для нього вдвічі краща, коли вій милується нею з сигарою в зубах.
Ми дивимось на цю пишноту й відчуваємо на обличчях тепле сонце.
Сад за домом править нам одночасно й за виставку надгробків. Вони вишикувались там, ніби рота бійців на чолі зі струнким лейтенантом — чорним обеліском Отто, пост якого біля самих дверей. Це його я радив Генріхові продати — найдавніший пам'ятник фірми, її прикмету і взірець несмаку. Відразу за ним стоять дешеві маленькі надгробки з пісковику й цементу — пам'ятники для злидарів, що чесно й пристойно жили, тяжко працювали і, звичайно, лишилися ні з чим. Далі йдуть трохи більші надгробки, вже на цоколях, але все ще дешеві. Це товар для тих, хто хотів досягти чогось кращого бодай після смерті, коли не зміг за життя. Такі пам'ятники ми продаємо частіше, ніж зовсім прості, і важко сказати, чого в цьому запізнілому шанолюбстві родичів померлого більше: зворушливої уваги чи просто дурощів. Потім стоять надгробки з пісковику, в які вправлено плити мармуру, сірого сієніту або чорного шведського граніту. Вони вже надто дорогі для тих, хто живе з праці своїх рук. їх купують дрібні торговці, майстри й ремісники, що мають власні майстерні, і, звичайно, вічні невдахи — дрібні чиновники, яким завжди доводиться вдавати з себе щось більше, ніж вони є насправді, цей хоробрий пролетаріат із стоячими комірцями, що невідомо як примудряється ще існувати в наші часи, коли підвищення його платні кожного разу відбувається надто пізно.