Герда киває головою, нічого не розуміючи, і береться до компоту, який Фрайданк недбало ставить перед нами. Я задумливо дивлюся на неї і вирішую ніколи більше не водити її у "Валгаллу", а керуватися залізним правилом Георга: не показуй жінці нічого нового, тоді вона нічого не хотітиме й не втече від тебе.
Ніч. Я сиджу у своїй комірчині, спершись на підвіконня. Світить місяць, із саду лине п янкий запах бузку. Годину тому я повернувся з "Староміського двору". Пара закоханих промайнула на тому боці вулиці, де місяць кидає тінь від будинків, і зникла в нашому саду. Я їм не заважаю: у того, хто сам не відчуває спраги, завжди мирний настрій, а ночі тепер такі, що встояти неможливо. Та я все-таки задля обережності повісив годину тому на обох дорогих хрестах таблички: "Увага! Може перекинутись! Бережіть ноги!" Коли земля надто волога, закохані чомусь вибирають саме хрести, мабуть, тому, що за них зручніше триматися, хоч, здавалося б, надгробки середньої величини теж придатні до цього. Я мав намір повісити ще одну табличку — з доброю порадою, але передумав. Пані Кроль устає часом дуже рано і, незважаючи на всю свою поблажливість, надає мені за легковажність ляпасів, перше ніж я встигну пояснити їй, що до війни я був дуже цнотливий, проте, захищаючи свою любу вітчизну, цілком утратив цю рису.
Раптом я помічаю в місячному світлі темну квадратову постать. Ось вона вже ближче, чути важкий тупіт. Я дерев'янію. Це різник Вацек. Він зникає у дверях своєї квартири — на дві години раніше, ніж звичайно. Мабуть, не вистачило шкап: на конину тепер великий попит. Я стежу за вікнами. В них спалахує світло. Вацек сновигає по кімнаті, як примара. Я міркую, чи не попередити Георга Кроля, але заважати закоханим — невдячна справа, та й, крім того, може, Вацек просто ляже спати. Проте цього, здається, не буде. Різник відчиняє вікно й визирає на вулицю. Я чую, як він сопе. Потім зачиняє віконниці й за хвилину знов з'являється в дверях із стільцем у руках. За халявою в нього стирчить ніж-сікач. Різник сідає на стілець — видно, має намір дочекатися Лізи. Я дивлюся на годинник: пів на дванадцяту. Ніч тепла, і Вацек може отак простовбичити й кілька годин. Але й Ліза надто засиділась у Георга. Хрипкий шепіт кохання вже стих, і якщо вона, вийшовши, й потрапить просто в обійми різникові, то напевне вигадає якесь схоже на правду пояснення. Вацек, мабуть, повірить їй, та все ж таки краще, якби він її не побачив.
Я тихенько спускаюся вниз і вистукую на Георгових дверях початок Гогенфрідберзького маршу. Георг висуває голову. Я розповідаю йому, що сталося.
— От чорт! — каже він. — Спровадь його кудись!
— У таку пору?
— Спробуй! Використай усі свої чари.
Я спроквола виходжу на вулицю, позіхаю і, постоявши хвильку, простую до Вацека.
— Чудовий вечір, — кажу я.
— Чудовий, хай би його чорти взяли, — відповідає різник.
— Теж правда, — погоджуюсь я.
— Тепер уже це довго тривати не буде, — раптом твердо каже Вацек.
— Що саме?
— Ви добре знаєте що! Свинство. А що ж іще?
— Свинство? — стривожено перепитую я. — Так?
— А що ж? Чи ви, може, іншої думки?
Я дивлюся на ніж за халявою і вже бачу, як Георг із перерізаним горлом лежить серед надгробків. Ліза, звичайно, ні: такий одвічний ідіотизм чоловіків.
— Залежно, як хто дивиться, — дипломатично зауважую я.
Мені не зовсім зрозуміло, чому Вацек не поліз у вікно до Георга. Воно ж на нижньому поверсі й відчинене.
— Незабаром усе поміняється, — похмуро каже Вацек. — Проллється кров. Винних буде покарано.
Я дивлюся на нього. Він довгорукий, кремезний і, мабуть, дуже сильний. Я міг би турнути його коліном у підборіддя, а коли він схопиться зі стільця, завдати ще одного удару в пах або, якщо він спробує тікати, підставити ногу й кілька разів добре стукнути його головою об бруківку. Поки що цього вистачило б — але що буде потім?
— Ви слухали його? — питає Вацек.
— Кого?
— Та ви ж знаєте! Його! Кого ж іще? Він же тільки один такий є!
Я прислухаюсь, але нічого не чую. На вулиці тихо. Хтось обережно зачинив вікно в Георговій кімнаті.
— Кого я мав слухати? — голосно питаю я, щоб виграти час і дати знак Лізі: хай якнайшвидше тікає в сад.
— Та його ж! Фюрера! Адольфа Гітлера!
— Адольфа Гітлера! — полегшено проказую я за ним. — Он кого!
— Цебто як — он кого? — з викликом питає Вацек. — Хіба ви не за нього?
— Звичайно, за нього! А надто тепер! Ви не можете собі навіть уявити, як я за нього!
— То чого ж ви не слухали його?
— Але ж його тут не було.
— Він виступав по радіо. Ми слухали в різниці. В нас там є потужний приймач. Він усе змінить! Ото була промова! Він знає, що й до чого! Все піде по-іншому!
— Зрозуміло, — кажу я. Ця фраза — універсальна зброя всіх демагогів світу. — Так, усе піде по-іншому! А може, зап'ємо промову кухлем пива?
— Пива? Де?
— У "Квітці", за рогом.
— Я чекаю на свою жінку.
— Ви зможете чекати на неї і в "Квітці". А про що говорив Гітлер? Я дуже хотів би дізнатися про все докладніше. В мене приймач не працює.
— Про все, — каже різник і підводиться. — Він знає все. Все, запевняю вас, товаришу!
Вацек заносить стільця до сіней, і ми в лад крокуємо до літнього ресторану "Квітка" втішатися дортмундським пивом.
X
У блідих сутінках біля грядки троянд нерухомо стоїть скляний чоловік. Григорій VII походжає каштановою алеєю. Літня сестра водить якогось згорбленого дідугана з довгим волоссям, що раз по раз намагається вщипнути її за гладкий зад і при цьому весело хихотить. Біля мене на лавці сидять двоє чоловіків, і кожний пояснює іншому, не слухаючи його, чому той божевільний. Три жінки в смугастих халатах мовчки сновигають з бляшаними поливальницями в сірому присмерку— поливають квітки.
Я сиджу на лавці біля грядки троянд. Тут життя тече мирно і природно. Ніхто не турбується про те, що долар піднявся за день на двадцять тисяч марок. Ніхто через це не вішається, як учора в місті якесь старе подружжя. Сьогодні їх знайдено в шафі для одягу. Крім них самих та ще двох уривків простирала, на яких вони висіли, в шафі не було нічого: все продано й закладено, навіть ліжко й саму шафу. Коли покупець хотів забрати меблі, то знайшов трупи. Старі висіли, обнявшись і ніби показуючи одне одному напухлі сині язики. Мертві виявились дуже легенькими, їх не важко було відчепити. Обоє були чисто вимиті, причесані і вбрані у старанно полатаний чистий одяг. Коли покупець, повнокровний торговець меблями, побачив трупи, йому стало нудно, і він сказав, що не візьме шафи. Проте до вечора передумав і вирішив таки забрати її. На той час мертві лежали вже на ліжку, але їх і звідти довелося зняти, бо ліжко теж мали забрати. Сусіди позичили два столи, і старих переклали на них. Голови їм прикрили цигарковим папером — це було єдине, що належало ще їм у квартирі. Небіжчики залишили листа, в якому пояснили, що мали намір отруїтися газом, але компанія вимкнула його, бо вони вже давно за нього не платили. Тому вони вибачаються перед покупцем меблів, що завдали йому такого клопоту.