— Смачний?
— Нічого, — відповідаю я, — шкода тільки, що не з гусячої печінки.
— А він і є з гусячої.
— А на смак — ніби з телячої.
— Ти коли-небудь їв гусячу печінку?
— Едуарде, я навіть блював гусячою печінкою, стільки її з'їв, — відповідаю я.
Едуард сміється в ніс.
— Де? — зневажливо питає він.
— У Франції, під час наступу, коли мене вчили бути чоловіком. Тоді ми захопили цілу крамницю паштету з гусячої печінки. Страсбурзького паштету у формах, із чорними перігорськими трюфелями, яких у тебе немає. Ти тоді чистив на кухні картоплю.
Я не кажу йому про те, що мені занудило, бо ми знайшли й господиню крамниці—стару жінку, яку снарядом роздерло на шматки й поприліплювало їх до розвалених стін, а сиву голову відірвало й настромило на гачок від полиці, наче на спис якогось варварського племені.
— А вам подобається? — питає Едуард Герду ніжним голосом жаби, що весело всілася біля темного виру світової скорботи.
— Смачний, — відповідає Герда й налягає на паштет.
Едуард по-великосвітському кланяється і відпливає, ніби слон, що пустився в танок.
— Бачиш, — радіє Герда. — Він зовсім не такий скупий.
Я відкладаю виделку.
— Слухай ти, пропахле тирсою циркове диво, — кажу я їй. — Ти бачиш перед собою чоловіка, чию гордість, висловлюючись Едуардовим жаргоном, тяжко вражено, бо його дама втекла від нього з багатим спекулянтом. І ти хочеш, знову ж таки висловлюючись Едуардовою прозою в стилі барокко, линути на свіжу рану окропу — так само знехтувати його?
Герда сміється й не перестає їсти.
— Не верзи дурниць, любий, — каже вона з повним ротом, — і не вдавай із себе ображеної цяці. Стань іще багатший за інших, коли тебе так сердять їхні гроші.
— Чудова порада! Як же мені стати багатшим за них? Чарами?
— Так, як інші. Вони ж якось розбагатіли.
— Едуард дістав цей готель у спадок, — гірко кажу я.
— А Віллі?
— Віллі спекулянт.
— А що це таке?
— Це людина, що використовує збіг обставин. Торгує всім — від оселедців до акцій сталевих заводів. Торгує де тільки можна, чим тільки можна і як тільки можна, аби лише не попасти до в'язниці.
— От бачиш! — каже Герда, доїдаючи паштет.
— Ти вважаєш, що я теж повинен таким стати?
Герда розкусує булочку міцними зубами.
— Як хочеш. Але якщо ти не бажаєш стати таким, то не сердься на інших. Лаятись кожен може, любий.
— Справді,— кажу я, приголомшений її словами. Я раптом ніби тверезішаю. Мої романтичні уявлення лопають, як мильні бульбашки. Герда дивиться на все надзвичайно тверезо. Я вражено розглядаю її.— Ти таки маєш рацію.
— Звичайно. Але глянь, що там несуть! Як ти гадаєш, це теж нам?
Так, це нам. Смажена курка зі спаржею. Страва хоч і для фабрикантів зброї. Едуард сам наглядає за всім. Він наказує Фрайданкові розрізати курку.
— Груди мадам, — командує Едуард.
— Я б воліла стегенце, — каже Герда.
— Стегенце і шматок грудей мадам, — галантно виголошує він.
— О, ви люб'язні, як завжди, — зауважує Герда. — Ви справжній кавалер, пане Кноблоху! Я так і знала!
Едуард самовдоволено усміхається. Я ніяк не збагну, навіщо він влаштовує цю комедію. Не може бути, щоб Герда йому так сподобалася, що він пішов на ці збитки: мабуть, він хоче відбити її в мене, щоб помститися за абонементи. Відновити таким чином справедливість.
— Фрайданку, — кажу я, — заберіть із моєї тарілки цей кістяк. Я такого не їм. Дайте мені натомість друге стегенце. Чи, може, ваша курка — ампутована жертва війни?
Фрайданк дивиться на свого господаря, як вівчарка.
— Це ж найласіший шматочок, — каже Едуард. — Ті, хто любить гризти кістки, вважають його делікатесом.
— Я приходжу сюди не гризти кістки, а їсти.
Едуард здвигає ситими плечима й неохоче дає мені друге стегенце.
— Може, ти краще з'їси салату? — питає він. — П'яницям спаржа шкодить.
— Давай спаржу. Я сучасна людина і маю великий нахил до самознищення.
Едуард відчалює від нас, як гумовий носорог. Раптом мене осяває блискуча ідея.
— Кноблоху! — гукаю я йому вслід генеральським басом Рене де ла Тур.
Едуард миттю обертається, ніби його хто штрикнув ззаду списом.
— Що це означає? — розлючено питає він.
— Що саме?
— Оце ревіння?
— Ревіння? Хто тут реве, крім тебе? Чи тобі шкода для міс Шнайдер трохи салату? Навіщо ж тоді було пропонувати його?
В Едуарда очі лізуть на лоба. Видно, як у них з'являється страшна підозра і переходить у впевненість.
— Це ви… — питає він Герду, — ви мене кликали?
— Якщо у вас є й салат, то я залюбки покуштую його, — каже Герда, ні про що не здогадуючись.
Едуард і далі стоїть біля нашого столика. Тепер він переконаний, що Герда — сестра Рене де ла Тур. Я бачу, що він уже жалкує за паштетом, куркою і спаржею. Йому здається, що його жорстоко обдурено.
— Це пан Бодмер, — каже Фрайданк, що тим часом тихенько підійшов ззаду. — Я сам бачив.
Та Едуард не чує його.
— Відповідайте, Фрайданку, лише тоді, коли вас питають, — байдужим тоном кажу я. — Могли б давно вже навчитися цього в пруссаків! А тепер ідіть, виливайте й далі людям на потилицю підливу з гуляшу. А ти, Едуарде, поясни мені, чи ти нас пригощав цим чудовим обідом, чи розрахуватися за нього талонами?
Едуард стоїть, як спаралізований.
— Давай талони, негіднику, — глухо каже він.
Я відриваю два папірці й кладу їх на столик.
— А хто з нас негідник, ще не вирішено, безталанний донжуане, — відповідаю я.
Едуард сам не бере талонів.
— Фрайданку, — мовить він, майже втративши голос від люті.— Викиньте ці папірці у сміття.
— Стривай, — кажу я і беру меню. — Коли вже платити, то ми ще маємо право на десерт. Чого ти хочеш, Гердо, пудингу чи компоту?
— А що ви порадите, пане Кноблоху? — питає Герда, не знаючи, яку драму переживає Едуард.
Але він у відчаї махає рукою і мовчки йде геть.
— Отже, компот! — гукаю я навздогін йому.
Едуард здригається і йде далі так, ніби ступає по яйцях. Він щомиті сподівається генеральського басу.
Я міркую, чи не крикнути знов, але передумую: не треба зловживати цією тактикою, щоб вона не перестала діяти.
— Що тут сталося? — питає Герда: вона ні про що не здогадується.
— Нічого, — невинно відповідаю я і ділю надвоє кістяк курки. — Це лише маленький приклад до тези великого Кла-узевіца про стратегію: "Нападай на ворога тоді, коли йому здається, що він переміг, і там, де він цього найменше сподівається".