— Парко! — кричу я і відчуваю, як піт дзюрком тече в мене по спині.
Я розлючений: Ерна може обернутися й побачити мене червоного й спітнілого, а я тепер понад усе хотів би мати вигляд світської людини — гордовитої, холодної і байдужої. Я швидко витираю хусточкою обличчя. Різенфельд безжально сміється. Георг помічає це.
— А ви й самі добре спітніли, пане Різенфельде, — каже він.
— У мене це зовсім не те! Це піт від жадоби життя! — кричить Різенфельд.
— Це пітніє час, що мчить, не знаючи впину, — ущипливо хриплю я, відчуваючи, як солона волога тече вже мені в рот.
Ерна вже зовсім близько. Вона дивиться на музикантів. Очі її сяють радістю. Я надаю своєму обличчю трохи здивованого вигляду й гордовито посміхаюся — а тим часом комірець у мене вже геть змокрів від поту.
— Та що з вами? — кричить Різенфельд. — Ви тепер скидаєтесь на кенгуру-сновиду!
Я не слухаю його. Ерна обертається. Я ще якусь мить холодно розглядаю тих, що танцюють, потім удаю, ніби випадково помітив її, і недбало підіймаю два пальці для привітання.
— Він з глузду з'їхав! — горлає Різенфельд крізь синкопи фокстроту "Отець небесний".
Я не відповідаю. Мені просто відібрало мову: Ерна навіть не глянула на мене.
Музика нарешті стихає. Танцювальний майданчик поволі порожніє. Ерна зникає в ніші.
— То скільки ж вам — сімнадцять чи сімдесят? — кричить Різенфельд.
Тому, що цієї миті оркестр замовк, голос його розлягається на цілу залу. До нас обертаються кілька десятків людей, і сам Різенфельд лякається. Я б залюбки сховався під стіл, та потім мені спадає на думку, що присутні можуть сприйняти запитання як звичайну пропозицію покупця, і тому байдужим тоном голосно відповідаю:
— Сімдесят один долар за штуку і ні на цент менше.
Моя відповідь відразу зацікавлює всіх.
— Про що йдеться? — питає з-за сусіднього столика якийсь чоловік з дитячим обличчям. — Я завжди цікавлюся вартісними речами. Звичайно, за готівку. Моє прізвище Ауфштайн.
— Фелікс Кокс, — відрекомендовуюсь я у відповідь, радий, що маю час оговтатись. — Ідеться про двадцять флаконів парфумів. На жаль, цей пан уже купив їх.
— Цитьте, — сичить якась блондинка з фарбованим волоссям.
Починається вечірня програма. Конферансьє верзе якусь нісенітницю й сердиться, що його жарти нікого не смішать. Я відсуваю стілець і ховаюся за Ауфштайна: конферансьє, що атакують публіку, завжди чомусь вибирають для своїх дотепів мене, а через Ерну мені не хочеться сьогодні бути посміховиськом.
Усе кінчається добре. Невдоволений конферансьє зникає за лаштунками, і хто раптом з'являється на естраді в білій весільній сукні зі шлейфом? Рене де ла Тур. У мене відлягає від серця, і я знов сідаю, як сидів до конферансьє.
Рене починає свій дует. Скромно і соромливо, як молода дівчина, вона співає кілька куплетів високим сопрано, потім раптом переходить на бас і відразу викликає сенсацію.
— Як вам подобається ця дама? — питаю я в Різенфельда.
— Дама непогана…
— Познайомити вас? Мадемуазель де ла Тур.
Різенфельд витріщає очі:
— Ла Тур? Невже ви хочете сказати, що ця безглузда гра природи і є тією чарівною істотою з вікна напроти вас?
Саме це я хочу сказати, щоб побачити, як він реагуватиме, та раптом помічаю навколо його велетенського, як слоновий хобот, носа ніби ангельське сяйво. Він показує пальцем на жінку біля входу:
— Он… он там вона! Та сама хода! Таку ходу відразу пізнаєш!
Різенфельд не помиляється. До зали й справді входить Ліза у супроводі двох старих шкарбанів. Тримається вона, як дама з вищого світу, принаймні за уявленнями Різенфельда. Ліва, здається, майже не дихає, а своїх супутників слухає неуважно й гордовито.
— Хіба я не правду кажу? — питає Різенфельд. — Хіба не можна впізнати жінок з їхньої ходи?
— Жінок і поліцаїв, — відповідає Георг і посміхається.
Проте на Лізу він також дивиться залюбки.
Починається другий номер програми. На танцювальний майданчик виходить акробатка — молода, з задерикуватим лицем, кирпатим носиком і гарними ногами. Вона виконує акробатичний танець із сальто, стоянням на руках і стрибками. Ми далі стежимо за Лізою. Вона вдає, що хотіла б повернутися й піти геть звідси, але це, звичайно, чистісінький обман: "Червоний млин" — єдиний нічний клуб у місті, а решта — просто кав'ярні, ресторани й пивниці. Тому сюди й навідуються всі, кому дозволяє кишеня.
— Шампанського! — гримить Різенфельд диктаторським голосом.
Я здригаюся. Георг також стурбований.
— Пане Різенфельде, — кажу я, — тут шампанське дуже погане.
Тієї миті я відчуваю, що знизу на мене хтось дивиться. Я вражено озираюся. То акробатка: вона так вигнулась назад, що просунула голову між ноги. Тепер вона нагадує карлика з величезним горбом.
— Шампанське замовляю я! — каже Різенфельд і підкликає офіціанта.
— Браво! — гукає обличчя з підлоги.
Георг підморгує мені. Він грає роль джентльмена, я ж маю виступати в скрутних випадках. Так між нами домовлено.
Тому він каже:
— Якщо ви хочете шампанського, Різенфельде, то буде н воно. Адже сьогодні ви наш гість.
— Про це не може бути й мови! Замовляю я, і годі!
Різенфельд сьогодні — справжній Дон-Жуан вищого класу. Він задоволено дивиться на золоту головку пляшки у відерці з кригою.
Багато жінок відразу зацікавлюються нами. Я теж не від того, щоб випити. Шампанське доведе Ерні, що вона надто рано викинула мене за борт. Я з задоволенням п'ю за здоров'я Різенфельда, він урочисто відповідає мені тим самим.
З'являється Віллі. Цього й слід було чекати: він тут постійний гість. Ауфштайн зі своїм товариством виходить, і Віллі стає нашим сусідом. Він зразу ж підводиться й запрошує до себе Рене де ла Тур. Та підходить із вродливою дівчиною в чорній вечірній сукні. Я впізнаю в ній акробатку. Віллі знайомить нас. Акробатку звати Герда Шнайдер. Вона, ніби прицінюючись, кидає погляд на шампанське й на нас трьох. Ми спостерігаємо, чи не зацікавиться нею Різенфельд: тоді б ми звільнилися від нього на вечір. Проте він зачарований Лізою.
— Як ви вважаєте, можна запросити її на танець? — питає він Георга.
— Я б вам не радив цього, — дипломатично відповідає Георг. — Але згодом ми, можливо, десь іще познайомимося з нею.