— Якщо ви цікавитесь реальністю часу, — з слабкою надією кажу я, — то ми можемо повести вас в одне місце, де ви якраз зустрінете фахівців із цього питання, — до клубу поетів нашого любого міста. Письменник Ганс Гунгерман розгорнув цю тему в ненадрукованій ще книжці на цілих шістдесят віршів. Ми можемо піти туди хоч і зараз: гурток засідає щонеділі ввечері, а кінчається засідання неофіційною частиною.
— А жінки там є?
— Звичайно, немає. Жінки, які пишуть вірші, це все одно що коні, які вміють рахувати. Певна річ, за винятком учениць Сафо.
— З чого ж тоді складається неофіційна частина? — цілком логічно питає Різенфельд.
— З того, що члени клубу лають інших письменників. А надто тих, хто має успіх.
Різенфельд щось зневажливо буркає під ніс. Я вже ладен здатися, коли раптом у будинку Вацека напроти спалахує вікно, ніби освітлена картина в темному музеї. Крізь завісу ми бачимо Лізу. Вона саме одягається і стоїть у самому бюстгальтері та коротеньких білих шовкових штанцях.
Різенфельд свистить носом, як ховрах. Його космічна меланхолія де й ділася. Я встаю, щоб увімкнути світло.
— Не треба, — сичить він. — Невже ви зовсім не відчуваєте поезії?
Він підкрадається до вікна. Ліза починає натягати через голову вузьку сукню. Вона звивається, як змія. Різенфельд голосно сопе.
— Ласий шматочок! Ох, чорт, який зад! Мрія, а не заді Хто це?
— Сусанна в купелі,— кажу я. Цим я хочу делікатно натякнути йому, що ми тепер скидаємося на старих цапів, які підглядають за нею.
— Дурниці! — Вояжер з ейнштейнівським комплексом не зводить погляду зі світлого, ніби залитого золотом вікна. — Мене цікавить, як її звати.
— Не уявляємо. Ми бачимо її вперше. Сьогодні опівдні вона ще там не жила.
— Справді?
Ліза вже одягла сукню й розгладжує її руками. Георг за спиною в Різенфельда наливає собі й мені по чарці. Ми тихенько випиваємо.
— Породиста жінка! — мовить Різенфельд. Він ніяк не може відлипнути від вікна. — Видно, що справжня дама! Напевне, француженка.
Ліза, наскільки нам відомо, чешка.
— Може, це мадемуазель де ла Тур, — кажу я, щоб ще більше розпалити Різенфельда. — Я вчора десь тут чув таке прізвище.
— От бачите! — Різенфельд на мить обертається до нас. — Я ж казав, що француженка! Відразу видно — це je ne sais quoi [29] Вам не здається, пане Кролю?
— Ви на цьому краще розумієтесь, пане Різенфельде.
Світло в Лізиній кімнаті гасне. Різенфельд виливає горілку в своє здавлене комірцем горло і знов припадає обличчям до шибки. За хвилину Ліза з'являється в дверях будинку і йде вулицею. Різенфельд дивиться їй услід.
— Чарівна хода! Вона не дріботить, а робить широкі кроки! Струнка пантера! Якщо жінка дріботить, у ній завжди розчаровуєшся. Але ця… за цю я ручуся!
При словах "струнка пантера" я швидко випиваю ще одну чарку. Георг, мовчки посміхаючись, опускається в крісло. Ми свого досягай! Тепер Різекфельд обертається. Обличчя в нього сяє в мороці, як блідий місяць.
— Вмикайте світло, панове! Чого ми ще чекаємо? Швидше у вир життя!
Ми виходимо слідом за ним у теплу ніч. Я дивлюся на його жаб'ячу спину. Якби я міг так легко переборювати свої сумніви і свій відчай, як оцей майстер міняти декорації, заздро думаю я.
"Червоний млин" повний-повнісінький. Ми знаходимо вільний столик тільки біля самого оркестру. Музика й так гучна, а біля нашого столика вона просто оглушлива. Спочатку ми, розмовляючи, кричимо один одному у вухо, потім переходимо на жести, як тріо глухонімих. Танцювальний майданчик такий переповнений, що люди на ньому ледве рухаються. Та Різенфельда це не турбує. Він набачив коло прилавка жінку в білому шовку, кидається до неї і ось уже гордо штовхає її своїм гострим черевцем по майданчику. Жінка на голову вища за Різенфельда і знуджено дивиться поверх його голови на залу, оздоблену повітряними кулями. А біля неї клекоче Різенфельд, наче Везувій. Він уже весь у владі свого демона.
— А що, як ми піділлємо йому у вино горілки, щоб він швидше сп'янів? — кажу я Георгові.— Він жлуктить, як віл! Це вже п'ята пляшка. Якщо так триватиме далі, то за дві години ми збанкрутуємо. Я прикинув, що ми пропили вже кілька надгробків. Аби хоч не притяг до столика оту білу примару, щоб ми ще й її напували.
Георг хитає головою:
— Це жінка з бару. Їй треба повертатися назад до прилавка.
Різенфельд виринає з натовпу. Він почервонів і спітнів.
— Що все це варте в порівнянні з чарами фантазії! — реве він, щоб заглушити галас. — Неприкрашена дійсність? Хай буде! Але де ж поезія? Оте вікно сьогодні ввечері на тлі темного неба — там було про що помріяти. Така жінка… Ви розумієте, що я маю на увазі?
— Цілком! — кричить у відповідь Георг. — Те, чого не можна дістати, завжди здається кращим за те, що в тебе є. В цьому полягає романтика й ідіотизм людського життя. За ваше здоров'я, Різенфельде!
— Я дивлюся на це не так грубо! — горлає Різенфельд, щоб перекричати фокстрот. — Я дивлюся на це поетичніше!
— Я теж! — реве у відповідь Георг.
— Я ще поетичніше!
— Гаразд, так поетично, як тільки хочете!
Музика переходить на могутнє крещендо. Танцювальний майданчик скидається на бляшанку з сардинами. Раптом я завмираю на місці. Праворуч у натовпі танцюристів я помічаю свою приятельку Ерну в лапах якоїсь вичепуреної мавпи. Вони поволі наближаються до нас. Ерна не бачить мене, але я ще здалеку пізнаю її руде волосся. Вона безсоромно висить на плечі в типового спекулянта. Я не рухаюся з місця, проте почуваю себе так, ніби проковтнув ручну гранату. Ось вона танцює тут, негідниця, якій я присвятив десять віршів зі своєї неопублікованої збірки "Пил і зорі", — а мені цілий тиждень брехала, що дістала легкий струс мозку і їй заборонено виходити з дому. Казала, що нібито впала в темряві. Так, упала, але на груди цьому молодикові в двобортному смокінгу і з перснем-печаткою на лапі, якою він обіймає Ерну. А я, йолоп, ще сьогодні по обіді послав їй рожеві тюльпани з нашого саду й вірша на три строфи під назвою "Травневий молебень Панові"… А що коли вона оце тепер прочитала його своєму спекулянтові? Я немов бачу, як вони обоє корчаться зі сміху.
— Що з вами? — горлає Різенфельд. — Вам погано?