10 липня. Сиджу в батьків і роблю спроби. Петрусь допомагає. Бактеріями він найменш цікавиться, його приваблює, як дикуна рушниця, моя термічна матерія...
15 липня. Коли б тільки мені сто карбованців! Тоді б моя лабораторія Мене цілковито задовольнила. Ну, та восени диплом, а там заробляти буду..."
Листки один по одному пробігають перед очима Карлюги, і він їх не читає, а якось усмоктує в себе. Ось записи наступних років, їх перегортає не читаючи. Далі, далі, що там далі? А от:
"20 лютого 1917 року... Треба плюнути на братика... У нього в голові дуже вже "есериться" (при нагоді позлю його цим словом). Але чого він так домагається дістати термініду?
Мабуть, його треба берегтись... Чорт його знає, що в нього на думці!
В усякому разі, термічної матерії він не нюхатиме!"
Карлюга перегортає далі. Ось уже кінчився щоденник, і пішли криво списані листи. Найбільше один почерк, нервовий і шкарубкий, спадає на око. Карлюга розглядає листи й думає, що все те треба буде уважно перечитати, а тепер тільки дещицю, щоб зорієнтуватися. А ось:
Любий Артеме! Я дуже радий, що твоя робота посувається наперед. Гадаю, що твоя термічна матерія прекрасна, і я з більшою охотою вживав би її без каталізатора. Знаєш що? Ти вживай її з каталізатором а я просто буду вживати... Роботи для неї знайдеться сила...
25 січня 1917 року
П. Гайдученко.
Так от чого те все записано в щоденнику про братика? Але де він, той братик?
Каганець уже розгубив своє світло в світлі ранку, і Карлюга тільки тепер помітив, що він просидів цілу ніч. Ах, яка необережність! Він зібрав жужмом папери, перев’язав їх і одніс до схованки. Старанно оглянувся навколо, чи не загубив чого, і, переконавшись, що все гаразд, ліг у ліжко.
"Треба виспатися!" — подумав він, але лежав, широко розкривши очі...
Розділ дев’ятнадцятий. Змова коло воріт
— Мені ця поведінка видається надто чудною...
— Ну, як ви не можете зрозуміти, що молода дівчина не могла не втратити рівновагу, будучи в такому стані? Нерви розхиталися вкрай... Життя не бавило її, і вона пройшла жорстоку школу...
— Все це я добре розумію, і коли б поза цим нічого більш не було, то справа б полягала тільки в... лікуванні... Але...
— Знаєте що, Андрію? Я бачу, що події останніх днів на вас справили гнітюче вражіння і ви до всього присікуєтесь.
Віра Павлівна трохи дражливо вимовила останні слова, і Чмир це помітив. Він м’яко подивився на бесідницю й лагідним тоном мовив:
— Пробачте, але я зовсім не мав наміру вас нервувати... Вислухайте мене терпляче і ви побачите, що я маю рацію.
Віра Павлівна трохи зніяковіла, що цей чоловік піймав її на роздратованні. Ще, чого доброго, подумає, ніби вона до нього ставиться презирливо, як до робітника!
— Та я не нервуюсь зовсім. З чого це ви взяли?
— Ну, коли не нервуєтесь, то ще й краще,— з усмішкою відказав Чмир.— Я мушу вам одверто сказати, що поведінка її мені не подобається... Ви кажете, що дівчина ходить гуляти, що в неї погані нерви і вона шукає відпочинку в глушині лісу, що вона шукає самотності, а дозвольте вас спитати про те, чого ви, напевно, не знаєте...
— Про що саме? — скинула бровами Віра Павлівна.
— А про те, куди ходила минулої ночі Марта і що вона там робила?
Чмир помітив здивування на обличчі Віри Павлівни.
— Ви, я бачу, дивуєтесь, гадаючи, що Марта нікуди особливо не ходила й нічого незвичайного не робила, а от Чмир щось вигадує... Ви ще більше здивувалися б, коли б вам про це розповіла сама Марта, та, на жаль, вона вам нічого не скаже.
— А може, й скаже? Ви звідки знаєте?
— Я п е р е к о н а н и й! — підкреслено сказав Чмир.— Я глибоко п е р е к о н а н и й, що не скаже!
— А що, коли я те ваше переконання розвію?
— Розвійте,— просто відказав Чмир.
Чмир і Віра Павлівна стояли коло воріт дворища, користаючись осіннім сонячним днем. Ця розмова виникла якось сама собою, і з усього було видно, що вона вплинула на Віру Павлівну гнітюче.
— Зачекайте п’ять хвилин,— сказала Віра Павлівна й пішла до своєї квартири, не чекаючи на згоду Чмиря. Чмир провів її усмішкою і став чекати.
"Немає сумніву, що вона спитає Марту про її нічну прогулянку... Але що та відповість?"
Останнє чи не найбільш цікавило його, і коли Віра Павлівна повернулася, він, із зле захованою зацікавленістю, спитав:
— Ну що?
Віра Павлівна розвела руками.
— Марта запевняє, що нікуди не ходила й тільки виходила на двір... Я, звісно, не сказала їй, що це ви мені передали... Я пояснила своє запитання простіше...
— То ви добре зробили. Загалом про нашу розмову нікому не кажіть, навіть Артемові. Він тепер у такому стані, що це може призвести до недобрих наслідків... Отже, про це знаємо тільки ми, себто — я і ви. Гаразд?
Віра Павлівна, підтверджуючи, кивнула головою.
— По-друге, я прошу вас, нічого не криючи, розповісти мені про Марту. Це не проста цікавість, а потрібно для справи... Можу пообіцяти, що все, що б ви мені не сказали, залишиться між нами... Гаразд?
— Ви на мене нагнали холоду, Андрію. Я вже просто боюся... Ви щось знаєте, і це мене лякає... Ви щось знаєте страшне...
— Я ще майже нічого не знаю, але можу знати, коли ви мені допоможете. Розкажете про Марту?
— Але куди вона ходила вночі?
— Я все, не криючись, вам повідаю, але спочатку ви мені розкажете те, що я прошу, а почати ви можете хоча б з того, хто її батьки.
"Ні, ця людина справді може підкорити своїй волі!" — подумала Віра Павлівна й сказала:
— Її батьки звичайні собі селяни... Так собі... мали десятин із п’ять...
— Кажіть, я слухаю,— підбадьорив Андрій.
— У неї був брат, що самотужки вибився на техніка, але йому не пощастило... Дев’ятсот п’ятого року його повісили за замах на якогось генерала, на якого саме,— я добре не знаю... Брат її був максималіст. Марта за його допомогою вчилася в гімназії, та як брата засудив військовий суд на страту, вона мусила гімназію кинути... Добре не знаю, як їй жилося дома, а тільки під час війни Артемів брат, Петро, коли його забрали до війська, виклопотав у земстві, щоб Марту поставили замість нього вчителькою в сільській школі... Ніяка, сказати, з неї вчителька, але під війну не дуже приглядалися до дипломів... Петро Гайдученко був її наречений, і вони б, певно, побралися, коли б не війна...