Марта ще міцніше стисла свої коліна. Пелехата тінь коливається на чорній стіні, і раптом їй стає до млості страшно.
Думка про втечу спалахнула в голові несподіваною пожежею, і вона підводиться на ліжку. Карлюга зупинився посеред кімнати й здивовано дивився на Марту, як вона встала й пішла до дверей. Тома вступився з дороги, а коли дівчина взялася за клямку, він підійшов ближче й сказав:
— Обіцяйте, що ви не будете робити більш...
У відповідь дівчина заперечливо замотала головою.
— Про все це нікому не кажіть. Добре?
Марта на знак згоди кивнула головою.
Двері зачинилися, і Тома чув, як сходила дівчина вниз, а коли кроки її затихли, він замкнув двері й накидав у грубу стружок. Полум’я спалахнуло, і по кімнаті застрибали веселі химери.
Обережно Карлюга вийняв із схованки папери й розгортав жмут їх, сидячи коло груби.
"Людина, що писала ці папери, видимо, має ослячу впертість... Скільки зошитів і листочків зібрано... У мене о, напевно, не вистачило терпцю все зберігати..."
Карлюга почав розкладати папери, сортуючи їх. Ось зошити з щоденником, ось листи й цидулки, а ось наукові записи, що рябіють хімічними означеннями й довжелезними формулами.
"Коли ця людина нічого путнього й не винайшла, то вона, напевно, пройшла добру школу..."
Так думав Тома і, взявши зошит щоденника, розгорнув його посередині навмання. Очі забігали по рядках письма. Одірвавшись од читання, він подивився на першу сторінку зошита. Там значилося: "Щоденні записи студента IV курсу Артема Гайдученка 1908 року". Потім Карлюга знову розгорнув на тому місці, де вже почав читати, і очі його вгрузли в написане:
"1908 р. 25 серпня ...вже треба було їхати до інституту, та, не добувши зразків з Войшицького болота, їхати не можна. Здається, на цьому болоті й "собаку закопано"...
Сьогодні перебирав у пам’яті роботу, пророблену в лабораторії професора Поскера, і пригадав свою помилку. Як чудно — тоді, як робив спроби,— не помітив, а сьогодні раптом на думку спало, що я, титруючи витяжку, помилився, як першокурсник! Коли б лабораторія під рукою — зараз би взявся перевіряти. Але треба йти на Войшицьке болото...
28 серпня. Спроби соляною кислотою перевищили всі сподіванки. Ура! Я на вірному шляху!
Дідуган Поскер утратить усю рівновагу, коли дізнається про мій успіх. Та й хіба не ставлю я цим винаходом усю агрономічну науку догори дригом? Бідні, бідні класики хліборобства! Вони будуть видаватися нам за дикунів з кам’яними сокирами...
Найцікавіше, що таку проблему ніхто не висував на порядок дня агрономічної хімії, а я не тільки висуну, а й дам вичерпливе розв’язання проблеми!
Завтра ж їду до інституту!
6 грудня ...Знову не пощастило... Поскер, здається, має рацію, говорячи, що для реакцій про яку я мрію, потрібен клімат екваторіальний, це коли реакцію провадити в природних умовах... Але його рація мені не рація... А як він глузливо сміявся, коли я йому розповів про вивід расових бактерій! Як теліпалися його руки, немов у мавпи, що побачили себе в дзеркалі!
...Товариші теж не ліпші за того імпотентного дідугана... Хихикають, ідіоти!
Проте расова бактерія у мене буде. Вона, щоправда, у мене вже є, та не так удосконалена її порода, як мені тре. ба. Та доки тягнеться робота над виводом расової бактерії, я знайду такі умови для її скаженої життьової діяльності що відразу в усіх поскерів очі на лоба вискочать... Шкода тільки, що до того часу професор обернеться на матеріал для моїх расових бактерій гниття...
24 березня 1909 року. Отже, сподіватися на підтримку професури чи товаришів не доводиться... Вони ладні оголосити мене за божевільного. Треба подбати про свою власну лабораторію. Ні кроку назад!
27 березня. Сьогодні робив доповідь у хімічній аудиторії. Людей набилося повно: професура, студенти, стороння публіка. Іронічні погляди професорів, стриманість студентів, що бояться, як би хто не обвинуватив їх у співчутті до дивака Гайдученка... Сторонню публіку, видимо, добре приготували ті, хто її запросив на цей реферат,— бо поводиться як у цирку, де може побачити заморські диковини та несподівані вибрики клоуна. Поруч Поскера — відомий психіатр Остафов...
Плюючи і на професуру, і на психіатра, я почав з того, що зробив поставу питання. Ніяких, звичайно, чудес не намагається робити студент IV курсу Артем Гайдученко. Він тільки хоче винайти спосіб прискорити процеси, що відбуваються у ґрунті надто повільно й не дають змоги ґрунтові цілковито поновляти витрачені речовини... Що подумає шановна аудиторія, коли він утворить чорноземлю протягом, скажімо, року, ту чорноземлю, що утворювалася століттями? Він бачить посмішки шановних колег, що забувають про посмішки недовіри до всіх винахідців... Але то пусте: справа полягає ось у таких труднощах: по-перше, в ґрунті мусить бути утворене тепло, що дасть змогу бактеріям провадити свою роботу цілий рік без перерви на зиму, по-друге, мусять бути виведені расові бактерії, що в тисячі разів швидше працюють за бактерії, над расою яких не попрацювала рука людини. Це, пробачте за грубий приклад, як у скотарництві: корова расова дає вп’ятеро більше молока, аніж нерасова...
Отож я не вбачаю нічого особливого у виведенні расової бактерії. Справа трудніша через те, що расова бактерія не зможе переносити холоду, і їй треба створити належні умови в ґрунті, а саме: забезпечити ґрунт цілий рік достатнім теплом... А для цього треба винайти хімічну матерію, що мала б величезні запаси тепла й могла б повільно ті запаси звільняти. Він на порозі винайдення такої термічної матерії, але то, очевидно, буде великої сили вибухова матерія, і він мусить попрацювати, окрім того, над каталізатором, що урівноважив би виділення [тепла] з тієї речовини...
Навів приклад Войшицького болота, в якому, очевидно, є та термічна матерія разом із каталізатором, бо болото ніколи не замерзає, а гейзеріальний характер його заперечують усі авторитети...
Він це буде пояснювати аудиторії вагу цього винаходу, бо аудиторія це розуміє без пояснень...
"Це не наука, а поезія!" — кричали, коли я кінчив, а хтось, виходячи, назвав мене агрономічним Уеллсом...
Бідний психіатр! Він тільки розвів руками, і я ясно чув, коли він, звертаючись до Поскера, сказав: "Великий фантазер, а втім, чорт його знає!.."