— А вийшла,.. Оце недавно.
— Ну, і як ви живете?
— Хто це ми? — не зрозумів Чмир.
— Та ви, з дружиною...
— А! Прекрасно живемо! Віра Павлівна учителює, а я — в райвику... Роботи по горло, сваритися ніколи...
Чмир засміявся, а помітивши мій здивований погляд, пояснив:
— Ми вже давно одружені... Ви, здається, здивувалися чогось?
— Ні, нічого... то я так...— знітившись, відказав я.
— А в Марти оце недавно з’явився ангел, тільки не чорний, а червоний, і я, звичайно, не став на перешкоді цьому ангелові! — Чмир весело засміявся.
Я сів до столу, і на очі мені спали розкидані папери Артема Гайдученка.
— А як же ж із винаходом? — спитав я гостя.
Чмир устав і лагодився вже йти.
— Винахід? Цілковите непорозуміння! Я показав папери декому з професорів, і вони кажуть, що Артем нічого нового не винайшов... Він виготував вибухову речовину, давно відому хімікам... Це рідина, що зветься якось дуже мудро, не пригадаю...
Чмир попрощався й вийшов з кімнати. І коли широкоплеча постать його зникла за дверима, я встав і підійшов до вікна. Місто вже шумувало своїм буденним життям, і тисячі Чмирів метушилися на вулицях, несучи у грудях мільйони епопей боротьби та будівництва...
КІНЕЦЬ