Ще більше був незадоволений Карлюга, як коло двору зупинилося цілих п’ять підвід, навантажених майном. На підводах прибули люди, що своїм одягом найменше були подібні до місцевих селян,— це швидше були волиняки або Холмщани. Прибулих привітав Гайдученко з дружиною і повів до хати.
"І ці оселяються тут!" — гірко подумав Карлюга.
Надвечір прийшов липівський селянин за ночвами і, придавшись, єхидно спитав:
— Та камуна у вас тут, чи що?
— Яка комуна? — не зрозумів Карлюга.
— Та огроном же камуну заводить, а ви й не знали? живете і не знаєте,— докірливо похитав головою селянин,— ох, не буде з цього добра!
— Я такими справами не цікавлюся,— суворо промовив Карлюга і одійшов у куток. Селянин сів на колоду, скрутив цигарку й викресав огню.
— Довела проклята камуна, що й сірника ніде купити... Спасибі, кресало зосталось... Виручає...
Тома мовчав, але це не турбувало селянина. Всі звикли що він не охочий говорити, а більше слухає, як другі говорять.
— Огроном біженців зібрав, тих, що з Тартаків селяни вигнали... Об’їдають тільки... Камуну гарнізує... Каже: разом робитимемо, разом і їстимемо... А якого чорта отут робити? І якого дідька їсти?..
І, докуривши цигарку, гість додав:
— І той з гути, Чмир, допомагає йому...
— Який то Чмир? — поцікавився Карлюга.
— Майстер, бісової халяви, хороший, той Чмир... З гути майстер...
Поцмокавши, селянин додав:
— Погано йому прийдеться, коли власть перевернеться. Он що!
Карлюзі був гидкий цей селянин, що не міркує інакше, як тільки з погляду власної шкури... "Як скотина, куди не стьобни, туди й піде... Народ!" — подумав Тома.
Позітхавши над сумною долею комуни, як "власть перевернеться", селянин встав і раптом запитав:
— А ви до камуни не пристаєте?
— Ні,— сухо відповів Карлюга і теж устав. Йому набрид дядько, і хотілося, щоб він скоріше йшов із хати.
— Та таким людям, як ви, і не годиться з усякою босотою... там...
Тома нічого не відповів, а коли дядько, нарешті, вийшов із своїми ночвами, Карлюга ліг на ліжко, стомлений, як од довгої й тяжкої роботи.
"Так. Його затишок зруйновано. Треба шукати іншого місця, куди б не сягали брудні хвилі стихій..." — думав Тома, і зненависть піднімалася в його грудях проти нових пожильців, що так брутально вдерлися в його самотність і сповнили турботним галасом і метушнею його лісовий закуток.
А приїжджі розташовувалися на подвір’ї, як у себе вдома, і почали вже лагодити другу половину флігеля. На Карлюгу всі дивилися скоса, і тільки Гайдученки привітливо кивали йому головою при зустрічі.
Одного дня Гайдученко виїхав підводою до залізничної станції й повернувся тільки через три дні. Замість нього на подвір’ї господарював Чмир, даючи всьому лад.
З підслуханої розмови Карлюга довідався, що комуну затверджено і їй наріжуть землі та дадуть допомогу. Одне тільки його дивувало, що комунари не виявляли особливого захоплення... "Певно, комуна комуною, а в цих селюків своя думка",— посміхнувся сам собі Карлюга.
Минали нудні осінні дні, Гайдученко рідко з’являвся на подвір’ї, а ночами в його кімнаті довго горіло світло.
Карлюзі кортіло поговорити з Гайдученком, але не випадало нагоди. Та одного ранку агроном несподівано сам зайшов до Карлюги і, кивнувши головою господареві, сів на чурбак коло вікна.
Карлюга стежив за гостем.
— Ось уже місяць, як ми з вами близькі сусіди, а досі не зазнайомились ближче... Все робота та господарчі турботи... Ніколи і вгору глянути...— немов виправдуючись, сказав Гайдученко.
— Та я бачу, що ви дуже зайняті... Видимо, любите морочити собі голову дрібницями...
Карлюга хотів сказати "дурницями", та для першого знайомства утримався. Він стежив за обличчям гостя і бачив те, чого він не помітив під час першої зустрічі. Гайдученкове обличчя було надто рухливе, як це буває в дуже нервових людей, і щоразу рот його неприродно кривився, немов з огиди або від болю, а права брова, підморгуючи, тремтіла.
— Як то дрібниці? — підняв брови Гайдученко, і разом із здивуванням весела посмішка промайнула в нього коло рота. Він, видимо, зрозумів затаєну думку Карлюжину і відповів на неї: — Одна людина ніколи не досягне того, чого можна досягти колективом.
— Колективом? — глузливо усміхнувся Карлюга й махнув рукою,— ви хочете сказати — в отарі або в череді?
У чорній вовні Карлюжиної бороди й вусів забіліли рядки зубів, і чомусь вони спали на очі Гайдученкові.
— Чому отара, череда, а не колектив? Не сподівався від вас обивательського упередження...— розчаровано сказав Гайдученко, і в цьому розчаруванні чулися ворожі нотки До цієї людини, що так презирливо ставиться до людського колективу.
— Отара стає тільки тоді колективом, коли кожен член її усвідомить інтереси всієї отари... А у ваших волиняків яке вже там усвідомлення!..
Карлюга засміявся, немов забулькав, занурившись головою у воду.
Гайдученко силувано посміхнувся:
— А на чорта ж тоді ми? Ми, що можемо посунути наперед і прискорити те усвідомлення інтересів? Хіба на нас не лежить обов’язок ту свідомість передати отарі?
— Це як кому...— непевно протяг Карлюга,— у кожного барона своя фантазія...
Гайдученко утримався від дальшої суперечки, але Тома його зацікавив. Що воно за один? Колишній інтелігент чи просто волоцюга?
Карлюга помітив небажання Гайдученка далі провадити розмову і перевів розмову на спокійніший тон, намагаючись витягти якнайбільше інформацій. Те саме мав на меті й Гайдученко.
— Так ви, кажуть, комуну заснували?
— Так, заснували... А вам цікаво? Може, запишетесь до комуни?
— Ні, до комуни мені нема чого лізти... Та й навіщо це?
— Щоб зробити отару колективом... Навчити оту сіру скотину, якій ви, мудрець, ставите завдання усвідомлювати спільні інтереси,— одказав Гайдученко, усміхаючись не знати від чого, чи од натяку на ставлення селян до Карлюги, чи од чогось іншого, але Тома захвилювався. Він, втрачаючи рівновагу й намагаючись її втримати, кинув не до речі:
— У кожного барона своя фантазія...
Хоч почуття образи й залило всю істоту Карлюжину гарячою хвилею, та він змовчав і стримав себе від будь-якої противної акції. Тома, коли треба було, умів себе загнуздати.
У кімнаті снували легкі присмерки рано згаслого осіннього дня, і речі втрачали свої опуклості, а контури їхні здавались за вирізані з паперу. Гайдученко чорним силуетом маячив на тлі вікна, і це чомусь дратувало Карлюгу, немов на око попала порошинка і заважала дивитися. Він устав із свого ослінчика і пройшовся по кімнаті, порушивши сторожку тишу мовчанки.