— Ви ж розумієте, я не боялась більшовиків, і Артем Петрович теж,— він здавна держить руку більшовиків... На початку революції він навіть хімію свою покинув...
— Яку хімію? Він же агроном? — спитав Тома і через мить пожалкував, що запитав про це. Дівчина зніяковіла і роблено засміялася:
— Та агрономію, я хотіла сказати...
Карлюга скоса позирав на дівчину і бачив, що вона наблизилася була до того місця, що так старанно обходила, та тепер уже схаменулася.
— А як це трапилося, що ви приїхали разом із Гайдученком? — спитав, ніби недбало, Карлюга.
— Я пристала до них, коли вони на нову посаду виїздили сюди...
Хоч це й було правдоподібно, особливо взявши на увагу становище самотньої дівчини, Карлюга не йняв віри. Він усім єством відчував, що тут усе не так, і йому пригадалася хитра присяга в одній європейській державі, де треба було клястись у тому, що будеш говорити правду, тільки правду і всю правду. Дівчина говорила правду, але не всю правду і не тільки правду...
Далі вона довго розповідала непотрібні й нецікаві речі про подорож з рідного села до сусіднього містечка і вже не торкалася ні своїх стосунків з Артемом Гайдученком, ні вчителя Петра, очевидно, свого нареченого, ні того, про що дівчина хотіла радитись. Розповідала вона про все байдужим тоном, немов усе те до неї не стосувалось, і нарешті замовкла, допитливо дивлячись на Карлюгу. Тома лежав голічерева й мовчав.
— Коли мені ворожила ворожка,— почала знову дівчина, і в голосі її зазвучали нотки піднесення,— казала: будеш ти, небого, і щаслива, й багата, а тільки не буде тобі спокою від Чорного Ангела... Буде, каже, той Ангел Чорний ходити по твоїх стежках і сіятиме щастя, та тільки колюче й гірке щастя, що солодше за всяке інше... Хто раз покуштує його, той не захоче іншого...
Тома глянув на дівчину з неприхованим непокоєм, та вона дивилася в землю й того погляду не помітила. Але чого вона так стурбована? Не тому ж, звичайно, що їй колись наговорила ворожка дурниць? Чи, може, тому, що в житті цієї дівчини трапилося щось відповідне ворожінню? Так тоді що ж то за таємничий Ангел, що сіє на її стежках колюче щастя? І при чому тут Артем Гайдученко? І до чого тут учитель, братів товариш? Ці питання постали в голові Карлюги, та хоч відповіді на них він не знаходив, але з виглядом людини, що розгадала всі таємниці й недоговореності, мовив:
— Що ж? Живіть у цьому закапелку та й пийте своє колюче щастя, коли Чорний Ангел і тут сіятиме його на ваших стежках...
— А далі як?
— Що далі? — і собі перепитав Тома.
Марта замовкла, зщулилася, немов з неї хтось намірявся здерти одежу, і нічого не сказала. Тільки вставши з пенька, щоб іти, вона ледве чутно промовила:
— Спасибі...
Карлюга стежив за дівчиною, як вона йшла, по-пташиному піднявши плечі, а за десять кроків зупинилася й кинула докірливий погляд на нього.
— Мені казали, що ви дуже, дуже мудра людина! — Промовила вона, і в голосі її вчувся жаль і розчарування.
Тома нічого не відповів на це, і Марта зникла за купками посохлої ліщини.
Аж коли вона зникла і шелест її кроків затих, Тома скочив на рівні ноги, і почуття гострої образи заполонили його.
"Дурна якась дівчина; видимо, закохана в того Гайдученка і боїться, що їй дружина коси повириває!.. Якої тобі ще поради дати!"
І вже вголос, плюнувши спересердя на червоно-мідну траву, вилаявся:
— Психопатка якась! Гістеричка!
Так давно вже не сердився Карлюга. За останні роки його ніщо не виводило з рівноваги, і тому, коли гнів ущух, занепокоєння зросло в його душі. Що це таке?
Карлюга ліг знову на траву й довго-довго дивився в спокійне каламутне небо, аж поки не викликав того стану, коли суворим дослідником з височини свого абстрагованого "я" міг розглянути свої вчинки. Він суворим судією аналізував земного конкретного Тому Карлюгу та його поведінку, аж поки не зробив безапеляційного присуду:
— Тома Карлюга поводився сьогодні як безнадійний ідіот...
Розділ п’ятий. Розмова у присмерках
Розмова з Мартою та Гайдученком сколихнула трохи Карлюгу, і перші дні він ходив, втративши рівновагу і свій дволітній спокій. Думки мимоволі блукали в минулому, і це нервувало Тому. Він злісно плювався й намагався думати про інше.
Прибула сім’я його більше не цікавила, і навіть сутулу дівчину він пропускав повз себе, не звертаючи на неї жодної уваги.
"Психопатка, гістеричка",— думав він про Марту, але и Марта не затівала з ним розмови, і це чи не найбільше дратувало Карлюгу. Марта цілі дні блукала в лісі й приходила навантажена грибами, стомлена та засмучена. Одного разу Карлюга навіть почув, як дівчина щось наспівувала собі тихо, і спів той нагадав Томові курлюкання осінніх журавлів у високому сірому небі.
Артем Петрович Гайдученко поводився на дворищі панської садиби як дбайливий господар, що по довгій відсутності повернувся у своє занедбане господарство. Він лагодив сарай, стукав коло колодязної цямри, і одного ранку Карлюга побачив якусь невковирну споруду коло колодязя,— то було влаштоване коло, щоб легше тягти відра. Флігеля обмазано, і з’явилися шибки у вікнах, що до того чорніли безокими дірками.
"Якийсь міщанин, що його ніщо в світі не турбує... Знайшов посаду, надибав на квартиру й радіє!" — думав Карлюга і, дивлячись на подвір’я, саркастично посміхався.
Гайдученко справді узявся до господарювання. Він ще й разу не виїздив у своїх агрономічних справах і, видимо, не дуже квапився. Тягав із лісу хворост і складав у хлівці. Умілою рукою шпарував флігель, а потім вправно білив вапном. Жінки поралися більше в хаті, а Марта тільки під дощ сиділа вдома; коли ж не було дощу, вона цілі дні вешталася в лісі, повертаючись додому смерком.
Одного ранку Гайдученко вийшов з двору з клунком на плечах і повернувся об обіді вже не сам, а з якимось засмаглим дебелим чоловіком, що найменше скидався на поліщука.
Той чоловік днів два порався з Гайдученком у хаті й на подвір’ї, а третього дня пішов з двору й повернувся через кілька день підводою, що на ній було наватажене убоге майно.
"Новий квартирант",— незадоволено констатував Карлюга і не помилився. З підводи зняли речі, а розвантаживши, поставили коня в сарай. Потому Гайдученко вийшов з прибулим за двір у проходку, і вони довго про щось розмовляли, нахиляючись один до одного, немов боячись, що їх може хтось підслухати.