— Важко... мені...
Гайдученко ледве ворушив губами, і дружина дала йому напитись.
До ранку просиділи в Артем овій кімнаті Чмир і Віра Павлівна, відчуваючи, що однаково не може бути сну під таку ніч. Артемові вони нічого не говорили.
Як на світ зайнялося, вийшов Чмир на подвір’я й почав ладнати воза.
Віра Павлівна складала до воза найпотрібніше майно.
— Вам треба буде їхати на Олексіївку... Це не далі як сорок верст звідси... Там заїдете до мого брата... він вам дасть парубка, що проводить вас до вашого села... Коня хай забере собі... Так і скажете братові, Андрій, мовляв, дарує за те, що благополучно доставить вас до місця...
— А ви ж як з... Артемом? — занепокоєно спитала Віра Павлівна.
— А ми завтра зранку торби на плечі — й гайда до залізниці! А може, й підводу яку знайдемо... За нас не турбуйтесь...
Перед від’їздом Віра Павлівна хотіла попрощатися з Артемом, та Чмир не дозволив, щоб зайвий раз не турбувати хворого. З жалем погодилася жінка з доводами товариша й сіла на воза. Чмир вивів коня під гнуздечку, а сам дивився у землю. Його непокоїла думка про Артема й про долю цієї жінки, що під такий неспокійний час рушає сама в далеку дорогу.
— Прощавайте! — сказав він за ворітьми.
— Прощайте! — прошепотіла Віра Павлівна й, нахилившись, поцілувала Чмиря в лоб. Вона швидко одвернулась і погнала коня.
Віз щодалі зменшувався й нарешті зовсім зник за поворотом у сизій імлі осіннього дня.
"Коли б тільки не було до вечора дощу або снігу",— подумав Андрій, поглядаючи на хмари, що сухо клубочилися в небі, переганяючи одна одну.
Розділ тридцять третій. Іскра зотлілого вогнища
На ніч піднялася буря, і все навколо сповнилося шумами, немов тисячі химерних істот зібралися на нічну раду й говорили на своїх таємничих мовах.
Чмир одвідав Артема і намагався нагодувати його, та даремно,— Гайдученко не звернув уваги на їжу, і її довелося залишити на столі.
"Треба негайно кинути цей закуток і насамперед одвезти Артема до лікарні... Сам він подасться на Волинь, де Віра Павлівна, напевне, знайшла якусь роботу".
З такими думками ліг Чмир і, знесилений за день, заснув скоро й міцно. Вітер шумом загойдував стомлену голову, і Андрій не чув, як хтось увійшов у сінці й тихо подався нагору до мезоніна.
На подвір’ї залишилося ще кілька тіней, насторожено тулячись під піддашками.
За людиною, що подалася нагору, пішла друга людина й зупинилася коло дверей, коли перша відчинила двері й увійшла в Артемову кімнату. При світлі каганця людина озирнулася навколо й ступила до ліжка, на якому лежав Артем. Обличчя Гайдученкове витяглося й висохло, а давно не голене підборіддя рижіло від миршавої рослинності.
Прибулий вдивлявся в це лице й не пізнавав Артема. Так змінити людину може тільки тяжка хвороба.
— Артеме! — гукнув прибулий тихо й поторсав його за плече.
Артем перевів очі на прибулого з таким зусиллям, немов то були не очі, а млинові жорна, тяжкі й незручні, і він котив їх повагом, аж поки не докотив. Сухі губи його заворушилися, та з них не злітало жодного звуку. Артем немов силувався змочити зсохлого язика, але йому не щастило це зробити.
Прибулий стояв нерухомо над ліжком Артемовим, і чорні крила його кавказької бурки затуляли від хворого всю кімнату. Гість мовчки вичікував, але бачачи, що нічого не дочекається, сказав твердо й рішуче:
— Артеме, годі жартувати. Я прийшов по те, по що мусив прийти. Я свого слова не ламаю!..
Аж тепер Артем зрозумів усе. Він поворушився з наміром підвестися на ліжку, але це йому не вдалося зробити. Та очі перестали бути важкі, і в них засвітився вогник і грав у зіницях, як іскра дотлілого вогнища під подувом вітру.
— Ти... не... сердься... Я тобі... все... віддам...
Артем знову поворушився, і тепер Петро допоміг йому сісти на ліжку...
— Отак би й давно! — радісно промовив він.
Жагуча думка палала в голові Артемовій, спліталася на тисячі відмін і загострювалася на сотні лез. Та думка всеохоплювальна налила силою його виснажене тіло, і він став на ноги.
Похапливо натяг сіру шинелю й шапку, а потім скинув те й друге. Помітивши підозрілий погляд братів, він сказав:
— Усе внизу...
Артем дістав ключі з шухляди й кинув коротке:
— Ходім.
Петро пішов слухняно за братом, і йому здавалося, що Артем от-от упаде, що в нього може порватися життя, до краю напружене хоробливим безсиллям.
На темних сходах присвічував сірниками Петро, а коли вийшли у двір, сірники взяв до своїх рук Артем.
— Світити не можна... Я винесу на подвір’я...— сказав Артем, відчиняючи двері до льоху. Він сховався в темряві, а чорні тіні щулились попід стінами й чекали.
Раптом брязкіт скла розітнувся в будинку й потому постріл.
— Що там?! — вигукнув Петро, схопившись за зброю.
— Утік, пане отамане, утік той, що ви наказали затримати!..— казав, засапавшись, озброєний чоловік, вибігши з дверей будинку.
— А куди ж ви дивилися, йолопи! — нагай отаманів свиснув у повітрі, і людина зойкнула.— Негайно наздогнати!..
У пітьмі зачавкали ноги, а отаман лишився коло льоху, нервово стьобаючи нагайкою.
— Артеме, чи довго ти там?
З льоху вийшов Артем, несучи важкий бідон. Він поставив ношу й сказав:
— Тут півтора пуда... термініду... Він на повітрі горить як гас, але в оболонці...
Артем несподівано чиркнув сірником над бідоном, і полум’я вогняним стовпом витяглося вгору й освітило сліпучим світлом все навкруги. Присутні інстинктивно відскочили назад, і раптом один по одному схопилися бігти. Останній побіг отаман і почув за собою слова брата:
— Тікай! О! О-о! — кричав Артем у сліпучому світлі. Він побіг за ворота, і раптом сам запалав велетенським огняним стовпом. Огняний стовп вертівся вихром по дорозі, освітлюючи темний ліс і обертаючи на пару холодний дощ. І з темних хащів, тікаючи на зморених конях у глиб лісу, бачили озброєні люди вогняні стовпи й чули громові вибухи в садибі.
Спереду ватаги суворий, як Каїн, їхав Петро Гайдученко і в безсилій злобі тиснув острогами боки коневі. Він не може послати на тортури зрадника України, він не може висмикати у нього нігті і здерти шкуру живцем... Він уже нічого не може йому заподіяти!..
А позаду чулася канонада сліпої помсти безсилої людини, і кожен вибух тряс землю, і розривав небо, і червонив важку пітьму.