— Так, це правда,— погодився Іван Макарович.— Вороги у нас з усіх боків. Я думаю, що колись же їх не буде, і, може, і мй ще дочекаємось того щасливого часу?
— Ми-то хтозна, але діти наші напевне дочекаються,— сказав твердо Смирнов.— Вороги — не трудящі, що нас оточують. Ці відчувають до нас велику симпатію. Річ у тому, що на чолі держав наших сусідів стоять капіталісти або їхні слуги. Вони знають, що настають останні години їхнього панування, і тим сильніше стає їхній опір.
— Ясно, ясно, — промовив Токпак.— Бідним людям нема чого втрачати, тому й нема чого сваритись. Скільки націй живе мирно в нашій державі!
— Не тільки в державі, в нашій хаті живуть дві національності і мирно вживаються,— додала жартома Ганна Степанівна.
Смирнов усміхнувся.
— Приклад гарний,— сказав він.— Мені пригадується один подібний випадок такого мирного співжиття націй в трохи більшому масштабі.
Ганна Степанівна і її чоловік попросили розповісти про цей випадок.
— Тільки прошу не чекати нічого сенсаційного,— попередив Дмитро Іванович.— Нічого надзвичайного не почуєте, просто прийшов на думку той далекий, але ще такий живий у пам'яті час.
У п'ятнадцятому році, — почав він поволі,— царські війська зайняли були Галичину, тодішню частину Австрії, де мешкали переважно українці. Я служив тоді рядовим у роті, відрядженій в тил рубати ліс для бліндажів і окопів. Наші війська і ворожі війська австрійські зупинились були над рікою Стрипою і відсиджувались цілу зиму в окопах. Тоді велась позиційна війна, як пам'ятаєте, Іване Макаровичу.
Господар кивнув головою.
— Загнали нас у ліс,— продовжував Смирнов,— частина роти розмістилась у землянках, викопаних тут же, а нас, кілька чоловік і офіцера, поселили в лісництві. Солдатів — у кухні, а офіцера — в одній із кімнат лісничого. Дім взагалі був невеликий, всього три невеличкі кімнати і кухня. І ось у цьому домі, соломою критім, зібрався цілий Інтернаціонал: нас троє росіян, українець, німець і грузин. Господарювала в цім домі, і передусім у кухні, дружина лісничого, добра, ласкава бабуся. У неї гостювала тоді дочка з чоловіком і трьома дітьми-підлітками. Уявляєте: і так багато людей, а тут ще офіцер і п'ятеро солдатів з їхніми специфічними запахами; це, звичайно, не могло бути приємним. Прожили ми там місяць, як один день. Покидаючи цю теплу хату і ще теплішу сім'ю, дехто з наших утирав сльози, а за нами плакали всі, особливо діти. На прощання я спитав бабусю, за що нам стільки ласки? А вона каже: "Сину, я знаю, що то значить нема". Цим усе було сказано. І прошу зважити, для них ми повинні були бути ворогами, адже ми зайняли їхній край?! Отже, кажу, зійшлись люди різних національностей, ніби чужі, але жили у великій дружбі.
— Те, що ви кажете,— перебив Іван Макарович,— все правда. Але, щоб так здружитись різним, по суті, людям, треба культури. Звідки ж взялась культура серед вашого товариства? Я думаю, що ті солдати...
Були простими людьми,— підхопив Смирнов,— переважно селяни, тільки я й українець — робітники.
— Так звідки така ідилія?
— Мені здається, що в кожній людині сидить дві істоти: людина і звір. Коли б, наприклад, з боку родини лісничого було вороже ставлення до нас, людей поневолених, рокованих на небезпеки, поставлених перед лицем війни і смерті, то і з нашого боку вийшли б нагору звірячі інстинкти, і тій сім'ї було б не минути лиха; а з людьми і ми були людьми.
— Значить, можна застосувати таку ж теорію і до цілих народів? — спитав Іван Макарович.
— А чому б ні? В нашій Вітчизні уживаються між собою мало не сто націй. Чому б не ужитись націям усього світу? Тим більше, що той світ, відмежований поки що від нас і проміж себе кордонами, має багато націй висококультурних.
— І я приходжу до цього переконання,— проказав поволі Іван Макарович.
— Приємно слухати,— мовив Смирнов.
— Розкажіть ще щось із давніх часів, — попросила Ганна Степанівна,— про щось веселіше, ніж ці ваші націоналізми.
— Про що ж вам? Хіба про те, як один із наших солдатів, Сіманов, двадцять п'ять яєць з'їв?
— Добре, добре, це буде краще,— просила Ганна Степанівна.
— Того вечора, що я пригадав оце, ми справді добре посміялись,— сказав Смирнов.— До нас на кухню,— почав він,— збиралась вечорами вся сім'я лісничого, як до якого клубу. Особливо його внуки — ті, власне, і не виходили від нас. Заглядав іноді й офіцер наш. Якось при ньому Сіманов сказав, що з'їв би за раз двадцять п'ять яєць, якби купив хто.
— А як не з'їси, що буде? — спитав офіцер.
— Ти, ваше благородіє, тільки купи,— каже Сіманов,— а я вже якось з ними справлюсь.
— Гляди ж,— каже офіцер,— яйця я купую, з'їси — твоє щаргя, не з'їси — дам п'ять разів по морді, щоб даром не хвалився.
Офіцер купив у бабусі двадцять п'ять яєць, їх тут же зварили, і почалась вистава.
Сіманов відрізав окраєць хліба, посолив круто і почав з хлібом ті яйця їсти. Родина лісничого дивилась на нього, як на божевільного або самогубця, а він, знай, очищує від шкаралупи яйце за яйцем і їсть. Менший внучок бабуні, більш нервовий хлопчик, серйозно злякався за честь Сіманова,— загрожували ж побої! І, щоб урятувати його, сховав пару яєць у шухляду так, що офіцер не бачив.
Сіманов, мабуть, не зрозумів цього благородного жесту бо усміхнувся і каже:
— Не ховай, Стьопочко, дай хоч раз наїстися.
І що б ви думали, не тільки з'їв усі яйця, кожну шкаралупку ножиком очистив, щоб де шматочка білка не залишилося. Закінчив і каже:
— Завтра, ваше благородіє, купуй сорок, це буде якраз моя міра.
— Дурень! — гаркнув офіцер і вийшов під веселий регіт усього товариства.
Більше він до нас не заходив.
Вечір проходив дуже приємно. Гість жартував, оповідав ще деякі смішні ситуації зі свого багатогранного життя, господарі щиро сміялись.
Сіли до чаю. За столом заговорили між іншим про події останніх днів, про Теміра, Таню, згадали Ломова.
— Якої ви думки про цю людину? — спитав, дивлячись прямо в очі, Іван Макарович.
— Не високої,— відповів, не вагаючись, Смирнов.— Ловелас, бабій, білоручка. Може, він і добрий художник, але вас, здається, не це цікавить?
— Ясно,— промовив господар.
Розмова обірвалась, і всі посумнішали зразу.