— Чи я знаю? Коли любляться, все може бути.
— Вона любить його?
— Любить.
Він знов упав на крісло і затрясся, як кедр, завислий над кручею, від подиху бурі.
— Заспокойся, сину,— просила мати,— заспокойся, забудь. Знайдеш кращу.
Син був блідий, як стіна. Стара Тібан дивувалась,, чого він так горює. За її молодих часів не горювали так за дівкою: її брали.
— Може, ти ляжеш, сину? — спитала вона тихо.— Сон — найкращий лікар хворої душі.
— Ляжу, мамо. Ви йдіть теж спати. Я ще посиджу кілька хвилин і ляжу.
Він говорив таким рівним голосом, що стара майже цілком заспокоїлась. Зона погладила кістлявими руками синову голову й вийшла.
Доктор залишився зі своїми думками.
Що його робити? Куди дітись? Коли б убити його, можна б заспокоїтись. Тільки таким способом можна б змити наругу. А може, він вернеться, може, забере її і зробить щасливою? Може, відкриє їй новий світ, який вона знає тільки з книжок? Чи має він право убити його і тим убити її щастя?
"Ти її любиш",— свердлить думка.
— Я не маю права так думати,— бурмоче доктор.— Я люблю її, мені дороге її щастя. Хай їде, хай живе, родить дітей, хай тішиться, хай радіє... А я? А я що зроблю?..
Його голова знов падає на бильця крісла, не знаходячи відповіді, і в ній, замість думок, постає пустка. Але це недовго триває. Якийсь внутрішній голос — і доктор знову тверезіє.
Він встає, хитається, непевними кроками іде до шафи, витягає склянку, виймає з пакуночка пляшку вина і починає пити одну склянку за одною.
Стара Тібан стоїть під вікном і крізь щілину стежить за сином. Вона бачить, як спорожнюється одна пляшка і з'являється друга. Тібан похиляє голову і йде до юрти.
Вставши вранці, вона бачить, що в синовій кімнаті ще горить світло, хоч надворі вже давно світить сонце.
Доктор Темір прокинувся пізно від розмови, що відбувалася під відчиненим вікном.
"Хто міг відчинити вікно? — подумав Темір.— Видно, мати заходила вранці, і я не чув".
Темір підняв голову і почав прислухатись. Говорила з кимось мати. Власне, говорила тільки вона, а хтось слухав. Розмова йшла про нього. Хто був співбесідником матері, він не догадався.
— Пізно приїхав учора? — спитав нарешті другий голос.
Темір пізнав зразу голос Івана Макаровича і почав прислухатись ще з більшою цікавістю.
— Не пізно,— сказала мати.— Приїхав, як тільки смеркалося, але заснув, видно, пізно, бо до ранку горіло світло.
Доктор пригадав, що хотів загасити лампу, але не міг встати.
— Добре виглядає, поправився? — спитав голос.
— Зблід, бідолашний, змарнів, але каже, що здоров'я нічого.
Темір почав нашвидку одягатись. Він помився холодною водою, що вже давно наготувала мати і, освіжившись, виглянув через вікно. Його не бачили.
— Перший добрий дорогий гість! — сказав доктор за спиною Івана Макаровича.
— Любий докторе! Приїхали нарешті! Як здоров'ячко?
Іван Макарович усміхнувся своєю доброю широкою усмішкою і там же, під вікном, засипав доктора запитаннями.
— Заходьте, Іване Макаровичу, поговоримо в хаті,— запросив доктор, коли потік запитань вичерпався. Йому здалось, що Іван Макарович дуже змінився. Обличчя йому постаріло, у чорному волоссі з'явилось багато сивини.
"І він переживає не менше від мене,— подумав доктор Темір.— Бідний батько".
Він похапцем поправив постіль і сховав пляшки. До дверей стукав Іван Макарович.
Увійшовши в кімнату, він ще раз привітався з доктором і щиро потиснув йому руку.
— Як же ви себе почуваєте? Так пусто було без вас, я просто не знав, куди діватись.
Доктор на вигляд був цілком спокійний і навіть жартував.
— Мало дачників було? — спитав він. Іван Макарович зразу якось зів'яв. Він догадався, на що натякав доктор.
— Вони ж були гості,— сказав він глухо,— та й знав я, що вони не залишаться у нас і хтозна, чи коли повернуться.
— Хіба не повернуться ніколи?
— Думаю, що ні.
— А Смирнов?
— Він ще не поїхав. Хворий лежав, тепер одужує.
— А інженер? Він же стільки проектів наробив, стільки наобіцяв. Невже намарне?
— Той ще приїде. Це людина праці. Гей, докторе! Багато він змінив моїх поглядів. Він і Смирнов. Ці двоє. По кожній розмові з ними я чув, що перероджуюсь. І, знаєте, якось так непомітно все йшло.
— Мало чогось віриться,— сказав, усміхаючись, доктор.— Але що ж — побачимо. Правда, що вся інжене-рова робота пішла з димом?
— Ні, не вся. Адже інженер усе цінне відправив у Москву.
— Що ж, добре, що так. Шкода було б цієї працьовитої людини, коли б усе пропало.
А художник вам нічого не обіцяв? — спитав знов Темір, не дивлячись у вічі.
— Він мене знищив.
— Знищив?
— Так, Теміре, знищив. Важко про це говорити. Багато я перемучився, багато передумав, поки зважився сказати вам це, але сказати мушу.
— Що ж таке? — спитав Темір з удаваним спокоєм.
— Ви знаєте, докторе, знищив він мені все, що я мав цінного, що все життя леліяв,— мою доню.
— Знищив? Не розумію.
— Чого тут не розуміти? Ви просто делікатна людина. Ходив до неї, залицявся, закохав у себе дівчину кинув. Стара історія. Оповісти її легко і слухати можна, але коли це стосується тебе — батька тієї дитини, о, тоді це не так легко. Вам цього, може, і не зрозуміти, бо ви ще не були батьком.
— Ваша вина, Іване Макаровичу,—сказав доктор.
— Моя вина? — здивувався Іван Макарович.— А що ж я міг зробити? Що я міг порадити? — питав він із жалем.— Ви ж знаєте, я був проти цього. Просив я Таню, впливав, як міг, умовляв її, що це несерйозно, що це "невинний" жарт сильнішого, наводив їй сотні прикладів, доказів нещирості її кавалера. Але що ти з нею зробиш? Серце не кориться. А ще при Таниній натурі! Як я гордився нею, як мені подобався цей її владний, строгий характер, живий темперамент! Я виховував її, я прищеплював їй гордість, неприступність, стриманість — і що ж вийшло? Коли заговорило серце, розум стишився, стушувався. А наслідки? Самі бачите.
— Я ще нічого не бачу,— сказав Темір.— Усе це можна поправити. Вона зрозуміє, нарешті, підлість свого недавнього божка і викине його на смітник, як полетіли вже з багатьох юрт дерев'яні фігурки Каршита і Ханимдеса. Я не змінився, Іване Макаровичу. Я такий, як був. Ви знали і про мої почуття до Тані. Я не говорив, бо це було зайве. Ви бачили. Я такий же, як і раніш. Я ладен усе забути, якби тільки вона вимела його геть із серця, коли б викинула із своєї пам'яті.