— Хто тут? — заверещав, не впізнавши свого власного голосу.
У відповідь щось засопіло, і камові, як стогін, зірвалось з уст:
— Аю!..
Це був справді ведмідь. Кам бачив його тепер ясно, і йому здалось, що аю готується до бою. Але в переляканого ведмедя зовсім не було такого наміру. Він заліз сюди перед бурею і, побачивши небажаного при-шельця, хотів просто звільнити йому місце. Та кам, перелякавшись, стояв, наче приріс до стіни біля входу, і, заслонивши його до половини собою, не давав аю вільно пролізти. Ведмідь мусив прийняти виклик. Великий, кошлатий, як копиця сіна, він звівся на задні лапи і посунув на кама. Цей уже чекав спокійно. Він зрозумів своє становище і уявив хід боротьби, що через хвилину мала початись. Присів, втупивши очі у ведмедя, і як тільки аю наблизився до нього на два кроки, кам скочив ураз йому назустріч. Поки ведмідь опам'ятався, ніж кама по держално був у його грудях.
Ведмідь довго, протяжно зойкнув, проте не звалився з ніг. Кам не потрапив у серце. Ударивши ведмедя, кам кинувся вбік, але аю зачепив його лапою і, здерши шкіру з тім'я, повалив на землю.
Минуло півхвилини страшного напруження. Пристрасті розгорялись у людини й у звіра.
Кам не відчув спочатку болю. Він зірвався з землі, скочив, як вуж, і завдав ведмедеві другого удару. Ніж пройшов легко, сковзнувши по ребрах, і серця знов не зачепив.
Аю заревів від шаленого болю і кинувся на напасника. Тепер він переходив у наступ. Зайшов від входу до печери.
Кам підскочив і хотів ударити ведмедя втретє, та в темряві не розрахував і полоснув його по черепу. Ніж відскочив, зробивши на голові криву борозну. Від удару кам подався вперед, і, поки зрівноважився, ведмідь вхопив зубами його ліву руку і розтрощив, як тріску. Тепер кам завив від болю. Рештками сил він четвертий раз пнув противника ножем і впав на землю. На нього з передсмертним стогоном звалився мертвий аю...
З двох теплих джерел випливала кров і творила один червоний потік.
Умите вчорашньою зливою, з-за гір виходило сонце і освітлювало важкий шлях кільком людям, що з великою обережністю посувались по крутій гірській стежці.
Попереду йшов чоловік в алтайській одежі, а за ним четверо у військовій формі, з рушницями за плечима.
— Гей! Далеко ще там? — спитав чоловік, що плентався позаду, важко сопучи від незвички.
— Тихо! — гукнув передній, що йшов одразу за провідником з рушницею напоготові.
Тріш,— а читач, певно, сам здогадався, хто був за провідника,— оглянувся і показав на мигах, що недалеко.
Дорога була дуже важка, даремне блукання набридло і знесилило всіх, і на успіх ні в кого не було надії.
— І сюди ми йдемо даремно,—сказав один міліціонер до другого.— Це ж гори. І кому тільки прийшла в голову гадка шукати його тут? Може, він сидить за цим каменем, а ми пройшли повз нього і не заглянули. Хоч би були собаку взяли, а то й цього не догадались.
З ним мовчки погоджувались товариші, погоджувався і старший, але не міг нічого сказати.
— Яка ж твоя рада? — спитав передній.
Той, що заговорив перший, почув із тону запитання, що і старший сам знеохотився, і це додало йому більше сміливості.
— Я сказав уже своє слово,— відповів він незадо-волено,— і ще раз повторюю: треба засісти коло юрти і чекати, доки не прийде. Довго він в горах не втримається. Я певний, що коли б сиділи в юрті, то вже мали б його в руках.
Міліціонер мав безперечну рацію, старший погоджувався, але ж не можна було нехтувати й тим, що людина береться його знайти і знає, де його можна шукати.
Це не цілком задовольнило міліціонера.
— Не всякій людині вір,— промовив він,— а тим більше його спільникові.
— Колишньому, додай,— сказав старший.— Не забудь, що це тепер його заклятий ворог. Він ціною своєї голови мусить його знайти.
— Не знайшов же досі,— пробурчав втомлений товариш.
— Не все ж зразу. На ту печеру я маю-таки великі надії.
Міліціонери говорили пошепки, і Тріш не чув їхньої розмови, а може, й чув, та вдавав, що не чує. Він був зайнятий своєю роботою і, йдучи попереду, обережно розглядався на всі боки, розрізняючи своїми орлиними очима кожний предмет, кожну каменюку на сотні кроків.
Раптом підняв руку догори — знак, щоб усі зупи-.
нились. Сам пішов тепер обережно, намагаючись не зачепитись за камінь чи за кущ, щоб не зчинити шуму і не сполохати ворога.
Пройшовши ще кілька кроків, став. Недалеко від цього місця була печера, Тріш побачив її вже давно, а люди, що ніколи не були тут, не бачили ще нічого.
— Ідіть тепер наперед,—сказав тихо Тріш.—Рушниці напоготові. Кроків за сто ліворуч в стіні є печера. Вхід один. Коли б він вискочив — утекти не зможе, уб'ємо.
Узявши Тріша всередину, міліціонери почали ще обережніше скрадатись до печери. За кожним кроком їм здавалося, що ось-ось вискочить з неї людина, але щодалі надії покидали їх. Печеру вже видно, залишилось ледве кілька кроків, а ніхто з неї не вискакує.
Перед самим входом стали*
— Що робити? — спитав старший.— А що, як він там з рушницею і цілить уже в нас?
— Давай крикнемо.
— Можна,— сказав старший.
— Гей! Хто там у печері? Виходь! *— крикнуло кілька голосів.
Але їм відповідала тільки луна, що, перелетівши провалля, відбилась від сусідньої скелі і через хвилину повернулась назад.
— Виходь! — закричали всі ще раз. Знову тільки луна.
— Нема, мабуть, нікого, — сказав старший і поволі пішов уперед.
Дійшовши до отвору, глянув усередину і онімів з подиву. Такої картини він не сподівався побачити. Його супутники, підійшовши, теж порозкривали роти.
— Це кам? — спитав старший, ледве опам'ятавшись.
— Кам, хіба не бачиш?
У голосі Тріша звучала досада, бо перед ним лежав його ворог мертвий.
Тріш поскуб шерсть ведмедя й сказав:
— Шкура ще не добра. Шкода аю.
Через кілька днів, по виїзді інженера і художника з Чемала, повертав додому з лікарні доктор Темір. Дізнався він про їхній від'їзд в дорозі від візника і щиро радів, що їх нема вже в аїлі.
Усю дорогу розважав його візник своїми оповіданнями. Він докладно розказав докторові про пожежу, розказав, звідки взялась, що згоріло і як гасили ЇЇ два дачники, описав їхнє геройство. Темірові не дуже приємно було слухати похвали дачникам, але не показував цього і слухав, як здавалося, задоволений. Він чекав, що мова зайде і про Токпаків, та візник чогось не згадував про них, і Темір мусив нагадати.