— А потім підемо до Юнаякова? — спитав художник знову.
Інженер погодився без заперечень.
— Тепер мені вже нічого сидіти,— сказав він, пригадавши, що тут він уже нічого не має. Не те що даху над головою, але й сорочки зайвої.
— Тим більше,— зрадів художник,— їдьмо негайно.
— А досадно,— сказав інженер сумно,— скільки праці пропало!
— Вам уже відпала охота сюди вертатися?
— Вернуся.
— Та що ви?
— Початого діла я не кину. Може, і з вами тут побачимось?
— О ні, я вже маю досить.
Молоді люди спинились перед домівкою Смирнова. Дмитро Іванович Смирнов почав поволі поправлятись. Пригода в лісі поклала його до ліжка на несподівано довгий час. Це його дуже хвилювало.
— Треба ж мати таке щастя,— скаржився він друзям.— Розпочати таку цікаву роботу і захворіти, ще й так несподівано і так безглуздо.
Його заспокоювали, хто як умів.
— Хотіло ж нещастя, щоб і Темір захворів! — бідкалась Ганна Степанівна.— Він підняв би вас скоро, я в цьому впевнена, — говорила вона переконано.
Дмитро Іванович не заперечував, хоч знав, що і Темір не поміг би, доки організм не переборов би недуги. Лікар, що приїздив з Елікмонара в перші дні недуги, знайшов у нього грип і радив берегтись, щоб не нара-зитись на ускладнення. Він просив не вставати з ліжка як довго буде хоч маленька температура. Дмитро Іванович почував за собою вину за свій нічний похід, але не признавався, щоб не робити прикрості друзям. Уранці він вислухав вістку про пожежу, як новину.
— Багато я втратив через цю недугу,— говорив він Івану Макаровичу.— Скільки подій відбулось, поки я лежав! Куди ділись інженер з художником? Чому вони не приходять? — злився він.
Іван Макарович оповів, як вони гасили вогонь, як рятували шкільне майно.
— Може, пообпікались і самі потребують лікарської допомоги? — говорив учитель.— Я не був у них сьогодні, не знаю.
Якось незадовго по тій розмові Дмитру Івановичу доповіли, що прийшли його довгосподівані гості. Хворий не міг приховати радості. Він примусив їх розповісти докладно, з усіма подробицями хід подій, що відбулись за час його недуги, і в яких він не міг брати участі.
— Мені розповідали вже про ці події Ганна Степанівна й Іван Макарович,— говорив він,— але мені хочеться ще раз про все почути, може, колись на щось здасться.
Художник та інженер розповідали по черзі, доповнювали один одного, а на закінчення сказали, що від'їжджають і прийшли попрощатись.
— Так швидко? — здивувався Дмитро Іванович.— Невже все пороблено, невже нема чого більше робити?
— Мені нема,— сказав Манченко.— Не маю ні інструментів, ні людей до роботи. Людей, може, ще й знайшов би, але не в цьому річ: відкликає мене негайно Москва.
— Мотиви важливі,—погодився Смирнов.— А ви чого їдете? — спитав художника.
— Я теж закінчив роботу, і щасливіше, ніж інженер,— відповів той.
— Дві картини маєте? — спитав Смирнов.
— Так, дві,— відповів художник.
— Мало. І тема-то дуже у вас...— Смирнов зупинився, шукаючи відповідного виразу,— безпартійна,— сказав, нарешті.— Водоспад при сході сонця? Картина хороша, слів нема, але...
Художник спалахнув, у ньому заговорив гонор.
— Я сам безпартійний, і мене не обмежують ті норми, що обов'язкові для вас.
Смирнов вислухав тираду спокійно і усміхнувся. Ломов схаменувся, що даремно скипів, і, щоб загладити неприємне враження, заговорив про другу картину.
— Ви моєї другої картини не бачили, — сказав він,— Я гадаю, що та, друга, як ви кажете, партійна. Хай, зрештою, інженер скаже про неї свою думку.
Манченко підтвердив, що картина багатша змістом, ніж перша, і до деякої міри заслуговує на таку назву.
— Ви образились, — почав поволі Дмитро Іванович, — а даремно. Радянське мистецтво мусить бути партійне. Воно мусить чогось учити глядача. Взагалі справжнє мистецтво завжди чогось учило і вчить. Пригадайте наших сучасних митців. Я, на жаль, не бачив вашої другої картини, але коли Федір каже, що гарна, то я дуже радий. Я мав для вас цікаву тему. її ще не зачіпали ні в літературі, ні в образотворчому мистецтві, але ж ви кажете, що партійна тема не по вас.
— Та ні, ви одразу надто серйозно все берете,— боронився Ломов.— Я просто не зрозумів вас. Кажіть вашу тему.
Дмитро Іванович помовчав хвилину, ніби збираючись з думками.
— В двадцять першому році,— почав він,— тут, у цій місцевості, що ми вже з вами знаємо, оперували білогвардійські банди Кайгородова. Ліквідувати їх було важко, в горах воювати нелегко, тим більше, що, як нам було відомо, куркулі підтримували Кайгородова.
Ломов завовтузився на стільці. Оповідач замовк.
— Ви чого замовкли? — спитав художник.
— Чого?
Дмитро Іванович поправив подушку і, умостившись вигідніше, промовив:
— Бачу, що тема вам не сподобалась, хоч я, власне, про неї ще нічого не сказав. Я хочу намалювати спершу історичне тло, і тільки на цьому тлі буде видно тему. Отже, потерпіть і, коли цікаво, слухайте. Проти Кайгородова вислано було з Бійська загін червоногвар-дійців на чолі з бойовим командиром Долгих Іваном Івановичем. Це історична фігура, не забудьте. Недавній шахтар, під час громадянської війни він відзначився винятковою хоробрістю. Воювати на Алтаї попросився сам і ось, перебуваючи вже на терені боїв, довідується, що ворог його, отаман Кайгородов, зупинився зі своїм загоном в селі Капанда, по той бік Теректинського хребта, і збирається обійти його загін з тилу. Не задумуючись, Долгих вирішує перевалити через хребет. З загоном у вісімсот чоловік, серед неймовірних труднощів, втрачаючи мало не половину бійців, переправляється через Теректинські білки *, влітає в село Ка-панду, знищує загін, убиває командира, а його голову привозить в Улалу. Ось вам тло і сама історична подія. Звідси вибирайте тему самі. Можна намалювати перехід Долгих через білки, озаглавивши: "Похід льодового комісара". Так колись називали героя за його легендарний похід. Як тема? — спитав по хвилині Смирнов.
— Тема цікава, що й казати,— відповів Ломов. Він уже почав навіть компонувати картину, уже уявляв деякі деталі її.— Цікаво, — повторив він.
— В чому ж затримка? їдьте в Капанду, подивіться, огляньте Теректинський хребет.
Художник заперечив.